Фантастика : Социальная фантастика : ЧАСТИНА ПЕРША : Володимир Вiнниченко

на главную страницу  Контакты  Разм.статью


страницы книги:
 0  1  2  3  4  5

вы читаете книгу




ЧАСТИНА ПЕРША

Авто м'яко, як уткнувшись у туго напнуту сiтку, зупиняється. При воротах у суворiй готовностi застигла палацова варта – будь ласка, ворота вiдчиненi. Але князь Альбрехт сидить непорушне, похиливши голову й нечутно посвистуючи безкровними губами.

Так, пiсля трьох днiв рiзних заходiв – смiшних i образливих, потрiбних i цiлком зайвих – нащадок могутнiх, всевладних монархiв Нiмеччини добувся-таки до ворiт палацу "короля гумових препаратiв". Тепер його ще мають обшукати з голови до нiг i тодi вже безборонне й милостиво пропустять на свiтлi очi бiржової величностi. А результат?..

Висхла, старомодна, напружено-велична постать, трудно спираючись на палицю з срiбним гострим наконечником, помалу пiдводиться i сходить iз авто. Вузькi, старечо-синi уста не перестають безжурно, легковажно посвистувати. I коли агенти охорони його гумової величностi ведуть нащадка нiмецьких iмператорiв у масивнi, монументальнi ворота палацу, i коли вони його делiкатно, коректно, але пильно й дiловито обшукують, i коли вiн iде вгору парадною алеєю до будинку палацу, уста не перестають забуто, напружено боляче посвистувати.

Так-от вiн, палац Мертенса! От вiн, новiтнiй. Версаль фiнансового самодержця.

Вiн стоїть на горi; на горi, створенiй серед рiвнини мiццю й волею володаря Нiмеччини, конкурента бога на землi. З кожним кроком на гору, до трону, все ширше розгортається панорама Берлiна. Лежить старий, покiрний бiля нiг велетенської потвори, званої палацом, i з глухим гуркотом кадить йому тимiями своїх фабричних димарiв.

Князь Альбрехт часом зупиняється, щоб одпочити, i пiдводить голову догори, до колосальної будiвлi. I тодi на устах його видушується тонка посмiшка людини, що знаходить заслужену сатисфакцiю у своїй вищостi. Стиль омнеїзму! Розумiється, омнеїзму, всеїзму, всього, що тiльки можна зiбрати, купити; щирий витвiр бiржової, нажертої честолюбностi й претензiйної нездарностi. О вiки, ви проминули недурно, тут зiбрано – не бiйтеся! – все, що творив ваш генiй: i шпиляста, напружена в небо, в потойбiчнiсть, у тайну готика; i округлий, заспокоєний у святiй урочистостi вiзантизм; i брутальний, але змодернiзований амсриканiзм; величезне депо стилiв i епох, накопичена страшна кучугура дорогоцiнних речей, понакрадуваних, понаграбовуваних i зганьблених негiдними руками. Понурi, стiжкуватi башти – i розлоii, смiхотливi тераси. Аскетичнi шпилi – i череватi банi. Над дорiйським порталом парадного входу з строгими, чистими колонами – у виступах, прищах i гримасах неомнiйська башта на дiвочих, незайманих, святих ногах – тiло череватого, погризеного нечистими хоробами роэпускиого бiржового махера.

Пишайся, Нiмеччино, ти досягла найвищої слави! Столiття твоєї боротьби, грiм твоєї славетної зброї, десятилiття тяжких поразок, iспитiв, ощадностi, збирання сил, твоя вперта невтомнiсть, шляхетна сувора брутальнiсть, твоя кров, пiт, наука, праця – все кiнець кiнцем утворило Мертенса!

А нащадок твоїх королiв, пiдпираючись паличкою, смиренно i слухняно йде пишними мармуровими сходами палацу на поклiн, на сором, на ганьбу до твого витвореного владики. I слуги владики, обшукавши нащадка твоїх королiв (чи не має вiн, iдучи на сором свiй, намiру вбити твого володаря), тепер проводжають смиренного прохача з закушеними посмiшками погано видресованих холопських пик.

А от i знамените переддвер'я до святого святих – приймальна зала пана президента Об'єднаного Банку. Тут iз мурашками поштивостi у спинi дожидаються авдiєнцiї мiнiстри "республiки", тут не один уже монарх за показною величнiстю й награною вибачливiстю ховав тремтiння тривоги. Храми, будованi колись на честь бога, могли б умiститись у цiй залi разом iз своїми дзвiницями, банями, хрестами.

Так, так, бiржа не любить шкодувати грошей на iмпозантну й доходову рекламу. Всякий, що входиш сюди, падай ниць! Зщулься, зберись у крихiтну грудочку, мiзерну, безпорадну перед цiєю величчю, перед височiнню гранiтних стiн, об'єднаних кольоровим склом банi, пообкладуваних мармуром, пообвiшуваних скарбами мистецтва, позбираних iз усiх вiкiв людськостi, обляпаних золотом, оздоблених безутримною, кричущою, рекламною творчiстю. Вiдчуй i проймися свiдомiстю своєї нiкчемностi. Ступай навшпиньках по дзеркальному мармурi пiдлоги, швиденько, боком просунься помiж колонами, в яких одбивається твоє напружене, пригнiчене обличчя, пiрни тихенько в оксамит i шовк глибокого фотеля й сиди нишком, загублений, малесенький.

З гримасою гидливої погорди на синюватих, расових i хорих устах, залiзно постукуючи палицею, з гострими лопатками й тонкими синювато-бiлими пальцями, помалу й байдуже серединою зали проходить князь Альбрехт на вказане йому мiсце. Попiд стiнами шелестом пробiгає шепiт – впiзнали. Значить, сьогоднi ввечерi екрани газет зроблять цей шелест криком на всю Європу.

Ну, розумiється, шляхетна душа гумового фабриканта не випустить такої чудесної нагоди, щоб потiшити свою амбiцiю, – вiн не одну годину потримає в своїй приймальнiй залi нащадка нiмецьких монархiв. Як кухлi доброго пива, вiн прийматиме наперед отих усiх банкiрiв, урядовцiв, модно поодяганих дам i смакуватиме кожну зайву хвилину чекання свого пониженого, упокореного ворога.

Вiнтер, секретар Мертенса, високий, тонкий, з пiдiбганим животом i довгою фiзiономiєю хорта, безшумно й легко то входить, то виходить iз дверей кабiнету, подiбних до царських церковних врат. I князь по лiнiях його тiла, по рухах рук i нахилу собачої голови може судити про ступiнь значностi того, до кою Вiнтер пiдходить. Це надзвичайно чулий, удосконалений апарат, що зазначує в собi щонайменшу рiзницю в еманацiї iстот у фотелях. Вiн, як червак, здається, має здатнiсть то робитись iще довшим i тоншим од поштивостi, то зщулюватись, утягати самого себе в себе, ставати товстiшим i меншим од погорди.

От вiн виходить iз царських врат, з побожнiстю причинивши їх за собою. Нюхнув управо, нюхнув улiво, перегнув хортяче тiло в поштиву запинку й безшумно, на собачих лапах, пiдбiгає до князя. Пан президент просять його свiтлiсть до кабiнету. Пан президент благають вибачити, що не могли прийняти його свiтлiсть моментально.

Чудодiйна, страшна рiч – надiя. То вона, а не страх, не покiрнiсть веде засуджених на смерть на ешафот; то вона найгордiших, найодважнiших утримує вiд бажання кинутись на катiв i в нерiвнiй, безнадiйнiй, але почеснiй боротьбi знайти смерть. Опортунiстична, поблажлива, гнучка, улеслива, вона згодна на всяке пониження, на всяку ганьбу, аби вiдтягти останню хвилину на мiлiметр далi.

I вона оживлює мертвякiв, ставить на ноги калiк, робить видющими незрячих, висхлих, безживних, iнертних сповнює соками й енергiєю.

"Пан президент благають вибачити". I вже тьохнуло щось у старому, тоскно млявому тiлi, вже зашугала загусла кров, уже величезна зала стала неподiбною до бiржової стайнi. I паличка вже не цокає так iзневажливо й демонстративно по мармурових квадратах пiдлоги.

Мертенс приймає князя стоячи, навiть трохи пiдiйшовши до дверей од столу. Поважно й серйозно, нахиливши бичачу, цегляного кольору шию, вiн коротким, поштивим жестом куцої товстої руки поводить на дерев'яний жовтий фотель. Нi iскорки трiумфу.

Пiсля кольорової, врочистої, холоднуватої пiтьми приймальної зали очi мимоволi мружаться вiд жовтого, слiпучого свiтла кабiннету. Сонце – майове, щедре, реготливе – з розгону б'є крiзь розчиненi широченнi вiкна в дзеркально вигладжений паркет, одбивається, перелiтає в жовтi дерев'янi стiни, в дерев'яну стелю, грає скрiзь зайчиками вiд металу апаратiв, лоскоче червоне, м'ясисте вухо Мертенса. I нема йому нiяких перепон. нi одної м'якої меблi, нi портьєри, нi завiски – дерево, книжки, метал, папiр та солома на плетених сидiннях фотелiв i стiльцiв. Оце такий кабiнет президента Об'єднаного Банку.

На величезному столi, переламаному глаголом, в хаотичному порядку, в напруженiй, веселiй готовностi блискають телефони й телеграфнi апарати – з екранами, без екранiв, слуховi, свiтловi, мiдянi, слiпучо-блискучi й матово тьмянi – рурки, держальця, скло, гвинти. Все це грiзно, боєво купчиться пiрамiдою перед фотелем пана президента Об'єднаного Банку, єднаючи його з Берлiном, Нiмеччиною, всiм свiтом.

Сiдаючи, Мертенс надушує гудзик одного апарата й гукав в матове скло одривчастим, одвологлим басом:

– Припинити. Давати тiльки свiтло.

I зараз же повертається всiм важким, туго збитим тiлом до князя. Поклавши обидвi короткi цупкi руки з товстими пальцями на поруччя, вiн злегка нахиляє велику голову, неначе збирається битися лобами з гостем. Зелено-сiрi, гарнi, на диво молодi та свiжi серед цього iржавого м'яса обличчя очi спокiйно, твердо й чекальне зупиняються на старому князевi. А на втиснутих, блiдих, iз зеленкуватими жилками висках нащадка нiмецьких монархiв виступає рiденька, спiтнiла рожевiсть Вiн спускає очi додолу, довго мовчить i, нарештi, тихо, рiвно говорить у пiдлогу:

– Вам, мабуть, вiдома цiль мого до вас вiзиту?

Мертенс спочатку ледве помiтно киває головою, потiм з деякою натугою розчiплює м'ясистi голенi губи й рипить:

– Точно невiдомо. Догадуюсь. Боюсь помилитись.

I знову стулює уста. А над верхньою губою дрiбно-дрiбно, як вогкiсть на стiнi, мокрiє пiт. Мокрiє вiн i на бурому чолi, випнутому згори, ввiгнутому посерединi й випнутому знову на бровах, подiбному до сiдла. Розхристанi майже до живота за останньою модою (що пiшла трохи не вiд самого Мертенса) грубi й червонi груди теж мокро блищать од поту.

Князь задумливо ставить палицю мiж свої гострi колiна, кладе на неї обидвi свої руки з видушеними по них фiолетовими жилами, на руки спирає погляд i все тим самим рiвним, тихим, немов байдужим голосом починає викладати те, що Мертенсовi давно вже добре вiдомо.

Мертенс, пiдiгнувши короткi, товстi ноги пiд фотель так, що колiна кругло, як у жiнок, випинаються, наставивши наперед лоба, з пильною цiкавiстю розглядає князя. Часом вiн скоса зиркає на екран, на якому, як на маяку, одноманiтно то з'являється, то зникає нiжно-синiй круглий знак.

Князь замовкає. Руки йому спiтнiли, але вiн не витирає їх, бо знає, що вони тремтiтимуть.

Мертенс злегка тарабанить пальцями по блискучому поруччю фотеля.

– Так. Так. Гм. Отже, виходить, бiржова наука, князю, нелегка? Що? Га?

Князь не зводить очей iз своїх мiцно, до болю складених на палицi рук.

– Удача чи невдача може спасти на найбiльш учених, пане президенте.

– Так-то воно так, та… Гм!

I раптом iржаве, обвисле, з квадратовими пiтними щелепами лице засвiчується добродушними, одверто веселими iскорками очей.

– Що, князю, нашою зброєю та проти нас-таки? Га? Мечi не годяться?

Тут князь уже пiдводить тьмянi, вицвiлi, з блiдо-сiрими баньками очi на гумового короля. Рiденька рожевiсть уже розлилась по худих, запалих щоках.

На екранi часто, настiйно починає стрибати цифра 7.

Мертенс бере олiвець i щось закреслює в товстому блокнотi.

Потiм надушує гудзик i, вертячи олiвець у пальцях, знову сiдає, як сидiв.

– Нi, князю, бiльше вiдтягати виплату неможливо. Абсолютно. Закон цифр. Могутнiший за закони природи й гуманностi. Неможливо.

Цебто вiн цим каже, що князь Лльбрехт i його син будуть цього тижня арештованi й посадженi в тюрму, як кузен Дiтрiх.

I князь, сiро посмiхнувшись, корчачи вiд сорому пальцi нiг, трудно видушує з своїх хорих, расових уст:

– Ваша влада дужча за всi закони…

– Помиляєтесь, князю, помиляєтесь. Я теж тiльки цифра. Тiльки цифра.

Жовтий олiвець виприскує з пальцiв i з дзвiнким дренькотом котиться пiд ноги князевi. Князь машинально й швиденько перегинається донизу, але, помiтивши чекальну непорушнiсть Мертенса, тiльки дивиться на олiвець i знову кладе руки на палицю. На м'ясистих устах величностi миготить легкий усмiх i ховається.

– Помиляєтесь, киязю, помиляєтесь.

I Мертенс здiймає руки з поруччя. Вiзит скiнчено. Князь може вставати й забиратись.

Але князь сидить i з сiрою застиглою посмiшкою дивиться пiд фотель Мертенса.

– Ми… противники. Це так. Але коли в одного противника вистачає малодушностi прийти до другого й прохати пощади, то так натурально, що в другого повинно вистачити великодушностi вiдмовитись од таких способiв боротьби, як… смерть. Бо ви самi знаєте, що ваша вiдмова… смерть для мене й для мого сина.

Мертенс спокiйно накриває очi важкуватими повiками, знову обiймає пальцями поруччя фотеля i, наче цитуючи напам'ять книгу, рiвно, поважно говорить:

– Князю! Кiлька десяткiв рокiв тому ваша вельмишановна шляхетська монархiя штовхнула Нiмеччину в ряд згубних внутрiшнiх i зовнiшнiх вiйн. Зруйнувала. Знищила. Кинула у злиднi, в ганьбу.

Сухий, тонкий нiс князя блiдне так, що здається старою, вивiтреною, посiрiлою кiсткою. Але князь мовчить – десь пiдло нашiптує надiя: а може, задовольниться брутальнiстю й не захоче жорстокостi?

– I ми пiдняли її! Ми! Вернули могутнiсть, славу, багатство! Ми!

I Мертенс сильно гупає себе рукою не в груди, а по круглому колiнi.

– Але ви, ви не признаєте. Мрiєте вернути колишнє, неповторне. Iсторiю лицем назад? Змови проти нас? Що? Га?

Князь скоса зиркає в iржаве лице. Ага, бiржова душа не витримала, розхристалась, дає волю собi, тiшиться, губу зако-иилює, громом гримить.

– Та ще приходите до нас просити в нас нашої зброї для боротьби з нами-таки? Хе! Великодушнiсть?

– Я прошу не для боротьби, а для врятування честi й життя… мого й мого сина. Ну, я вас… благаю!

I, чуючи болючий, жахний сором i знаючи, що цього не треба було казати, i знаючи, що все одно й це не поможе, старий князь робить горлом так, наче ковтає щось трудне, i одвертає голову вбiк. На старiй, жовто-сiрiй шкурi вилиць хоробливо горять червонi плями.

Мертенс раптом погасає. Витягає з-пiд фотеля ноги, сiдає рiвнiше i, пильно та важко дивлячись у князя, з сухою байдужiстю каже:

– Врятування вашої честi й життя… в руках вашої дочки. I, не зводячи твердого погляду з поширених непорозумiнням очей князя, попереджуючи цим усяку посмiшку, з строгою врочистiстю додає:

– Нiмеччинi потрiбна гiдна її слави дружина менi.

Князь якийсь мент ошелешено сидить, широко розплющивши та так i забувши очi, iз злегка одвислою нижньою губою, а червоними плямами пiдняття на прозоро-жовтих щоках. Потiм умить, хитнувшись увесь угору, пiдпирає тiло палицею, роззявлює рота, зараз же закриває, наче задихавшись тим, що має сказати, знову розкриває й видихає вниз у злегка пiдняте догори м'ясисте, червоно-буре, лобате лице:

– Нахабний хам!

I, напружено-часто застукавши металiчним наконечником по вiдлозi, спираючи на палицю ослабле тiло, повертається на мiсцi, злегка хитається i, випрямившись, дрiбн-о-швидко виходить iз кабiнету.

Мертенс iз кректiнням нахиляється, пiднiмає олiвець i, надушуючи гудзика крайнього апарата, з посмiшкою гиркає про себе:

– Ще й сам її приведеш!


***

Лагiднi, терплячi очi Софi скоса й несмiло, з острахом побожностi зиркають на витончений, уже суворо, знайоме, страшно закостенiлий овал молочно матового лиця принцеси Елiзи. Три днi за постаттю принцеси не видно бiлої, пухнастої купи Нептуна з рожевим язиком i розумними, терплячо-лагiдними собачими очима. Три днi принцеса, льокаї, шофери, камеристка Софi ловлять, благають, грозяться Нептуновi, i з кожним днем овал принцеси стає гострiший, як тiльки згадують iм'я Нептуна.

Лагiднi, сумирнi очi Софi з побожним нерозумiнням дивляться злегка вгору на суворо замкнутi уста дивної, нелюдської iстоти в такому людському тiлi. Батько i брат сьогоднi вибираються в далеку повiтряну дорогу, апарати вже стоять напоготовi, з Лейпцiга прийшли новi науковi прилади, що за ними принцеса так тужила, що їх так довго й нетерпляче вичiкува.iа, надворi в парку стоять густi завiси весняного дихання, якi треба, як воду, проривати грудьми, iдучи, вiд яких не тiльки Нептунове серце душно стискується. А дивна iстота ходить по парку, грiзно, зловiсно стягнувши широкi брови на зеленi очi й поклацуючи пальцем правої руки по долонi лiвої, – грiзний знак!

Старий князь сьогоднi чогось так сумно, тихо сказав:

– Закон природи, Елiзо, немає ради…

Але дивна iстота тiльки глянула на батька й мовчки вiдiйшла хто з нею, для того всi закони, крiм її, зникають. Нiякi закони бога, природи, людей не мають нi сили, нi значення перед її законом i волею.

В кiнцi алеї нарештi з'являються двi постатi; вони ведуть ведмежу купу шерстi. В неї роззявлена паща i язик мокро, зрдихано звисає на правий бiк. I льокаї, i Софi, i Нептун – усi знають, що в квiтнi, коли сонце гарячими золотими пальцями розгортає пелюстки квiток, безсоромно оголюючи нiжну схованiсть їх; коли вночi в парку стоїть насичений сонцем, сласний шепiт трав, дерев, коли в грудях плаває тоскна, солодка туї а, коли навiть заржавленi цвяхи вилiзають iз старих дощок паркана i зливаються в обiймах, – тодi не можна мати претензiй до Нептуна за його нехтування обов'язкiв раба. Тiльки одна принцеса Елiза цього не розумiє.

Нептун важко дихас и уперто тягне могутню, жовтяво-бiлу голову назад вiн показує, що тiльки насилi кориться и нi один крок його не є з його доброї волi.

Його можна вести на мотузку, можна гарапником примуснiй пересувати ноги, але вся ведмежо собача душа його там, зпiдки так пiдступно, так неї арно, так чисто по людському вiдiрвали йою цi двое людей.

Принцеса Елiза мовчки, не дивлячись на злочинця, бере мотузок iз рук льокаїв Вона сама поведе його далi. Льокаї можуть iти соби геть. Лишиться тiльки Софi. Чого кров на мордi в Непттуна? Били? Нi? В боротьбi? Якiй боротьбi? Добре.

Нептун сидить i жде дальшої насили. Колись, iще так недавно, ще три днi тому такi покiрнi, вiдданi, перповненi молитовною готовнiстю покласти своє життя за один мiв папi його очi – тепер тьмянi, невидющi, поверненi поглядом, усiєю суттю своєю туди, за парк, до лютої, весело, жадно пiднесеної кавалькади, в якiй вiн займав пануюче мiсце.

Принцеса не бачить, куди поверненi очi Нептуна, вона не розумiє того, що розумiють навiть старi iржавi цвяхи в парканах.

– Нептуне! Ходiм!

Нептун важко дихає й не чує. З пащi густим павутинням звисає слина через чорний бордюр губи.

– Нептуне!

Нi одного руху хвостом, нi iскорки уваги в тьмяних очах.

– Нептуне!

Сонце жовтими плямами мрiйно гойдається на бiлiй кошлатiй купi.

Принцеса Елiза раптом повiльно, задумано виймає з торбинки гарненький, поблискуючий бузково-синюватими хвильками парламутру револьвер, ступає до Нептуна й якийсь мент дивиться на вiдвернену вбiк байдужу, чужу, вперту голову. Софi похололими вухами чує, як голос принцеси стає тихий, ледве чутний,тьмяний:

– Нептуне! Ходiм! Чуєш?.. Ну, Нептуне!

Нептун не чує.

Тодi Софi бачить поширеними, зацiпенiлими очима, як принцеса Елiза помалу пiдводить руку, перехиляє дуло перламутрової цяцьки до голови Нептуна, дуло злегка здригується, чується легеньке шипiння, i бiла голова з роззявленим ротом i мокрими помережаними губами раптом одкидається назад i падає набiк Та сама i олова, яку принцеса несамовито, з жагою цiлувала ще три днi тому i сама розчiсувала її бiлi шовковi патли!

Одвернувшись i не глянувши бiльше нi разу, принцеса йде алеєю назад, до палацу. Вона не повертається й не кличе Софi: вона знає, що два кроки вiд неї з неминучiстю явища природи йде невеличка, струнка, худенька постать iз гладенько причесаною попелястою голiвкою й лагiдними покiрними очима.

При виходi з парку небо розгортає широченнi розгонистi блакитнi обiйми. Принцеса злегка пiдводить золото червону голову: гарне небо, чисте, прозоре й таке легке, що, здається, можна птати в ньому без нiяких апаратiв Тiлькi на заходi, як дiрчастi волокниста iубка, розвiшена на просух, рiвною смугою простяглася сиво-жовта хмарина. З землi куряться у прозору блакить пахощi засоромлено бiлих черешень, нiжно-рожевих яблунь, молодих кущiв iз дитячими щiчками листочкiв i пiслядощовоi смачної вогкостi землi.

А там, позаду, на алеї, з судорожно витягненою лапою лежить десь бiла купа Нептуна.

Подвiр'ям замку принцеса Елiза проходить плавкою, поважною ходою, строго и легко несучи маленьку голiвку на великому пишному тiлi, щiльно обтягненому на крутих клубах старомодною амазонкою, – голiвка золотистої гадючки на тiлi горного лебедя.

Коли вона входить до кабiнету, їй на хвилинку здається, що батько й Отто занадто раптово стають веселi. Тiльки веселiсть Отто трошки часом необгрунтована, напружена, винувата, як у людини напiдпитку. I смiх вибухає з горла несподiвано для самого його "Ги-и!".

Батько без ладу все то замикає, то вiдмикає шухляди столу, по кiлька раз iз неуважною заклопотанiстю обмацує кишенi й занадто пильно поглядає на Отто.

Дивне й прощання: судорожнiсть у мiцних батькових пальцях, пiсля яких довго хочеться терти мiсця дотикiв. Така сама судорожнiсть у Оттовiй посмiшцi при влiзаннi до апарата.

I тiльки через двi години i по вiдльотi стає все зрозумiле. Точно через двi години, як було наказано старому Йоганновi.

Сонце скоса й густо червонить стiну робiтнi, рясно догори позаставлювану полицями з книжками. Принцеса Елiза болюче морщить широкi темнi брови, ввесь час перед очима роззявлена, чорна, закинута назад паща бiлого милого Нептуна. I немає вже кiстяностi в овалi лиця принцеси, вiн тепер нiжний, чистий, бездоганно правильний, як тiльки що знесене яйце, i матово рожевиться вiд одблиску сонця на склi.

Хтось тихенько рипить дверима. Принцеса Елiза клацає пальцем правої руки по долонi лiвої: хто смiє порушувати наказ – пiд час працi не входити до робiтнi?!

Це старий Йоганн. Старий, жовтенький, зморщений, як перестигла, забута на деревi грушка. На маленькому личку звичайна врочистiсть i тиха поважнiсть, але в очах щось неспокiйне, тривожне, а на тацi невеличкий клуночок та велика куверта з печатками їхня свiтлiсть велiли точно через двi години передати це принцесi. Строго наказано.

Елiза спочатку пильно вдивляється в поважне личко Йоганна – Йоганн завсiди все знає. Але тепер, видно, Йоганн не знає, тiльки боїться.

Тодi Елiза швидко бере клуночок i куверту хитає головою Йоганновi и прикладам руку з довгимн пальцями до серця. Бурi печатки з м'ясистими, видушеними краями, як два ока у круглих окулярах, моторошно, пепорушно дивляться у стелю.

Старенький Йоганн несмiливо вiдходить за дверi и уперше за всю свою службу пiдглядає в-за них. I бачить старенький Йоганн, також уперше за всю свою службу в цьому домi, як принцеса Елiза з першого таки погляду в листа батька тратить усю свою звичайну напружену величнiсть, заглибленiсть у себе: вона по баб'ячому, гикавкою скрикує, схоплюється, хапає знову листа, знову гикає, перекрививши рота набiк, i з перекривленим ротом, перекривленими, непринцесиними очима пробiгає повз Йоганна, не помiтивши його притуленої до стiни, змертвiлої, крихiтної постатi.

I вперше за все своє життя.старенький Йоганн увiходить без дозволу до кiмнати панiв i тихенько, злодiйкувато перечитує страшного листа. I так само, як у принцеси, жахно струшуються в його старечих, поморщених ручках аркушики патеру й рядки письма стрибають перед очима:

"Дорога моя дитино!

Коли ти будеш читати цього останнього мого листа, нi мене, нi брата твого не буде вже на свiтi…"

Може, Йоганн також по баб'ячому скрикує, може, нi, нiхто того, навiть сам старенький, не чує.

"Але наша смерть повинна бути для всього свiту тiльки страшним, нещасливим випадком. Це – єдине, що ми можемо зробити, щоб урятувати нашу i твою честь. Пам'ятай це, дитино моя!.."

Старенький Йоганн, трусячись, озирається – чи не читає ще хто-небудь iз ним цього листа, чи не знатиме про рятування честi.

"Ми приносимо себе в жертву нашiй великiй святiй справi. А тобi лишаємо заповiт боротьба далi й помста за нашу смерть. Ти – сильна духом. Ти – єдина з нашого роду, що зберегла в собi велич нашого духу, героїчнiсть, волю i свiдомiсть датского iсторичного завдання. Нам легше помирати, знаючи це…"

Рядки миготять в очах Иоганна, пливуть слова про якiсь органiзацiї, про банки, бiржу, розрахунки, а про головне не-ає та й нема. Через що ж саме?! Для чого це страшне?!

"Все наше рухоме й нерухоме майно переходить у власнiсть Об'єднаного Банку. На помiч родичiв не сподiвайся – боягузи, маловiри, егоїсти, нездари. На якийсь час оселись у мого старого друга, графа фон Елленберга. Вiн старий i збiднiлий, живе на утриманнi свого сина, але вiрно й глибоко вiдданий менi й нашому дiлу.

Синовi його не довiряйся – зрадник, перекидько, продажний, улазливий.

По скiнченнi жалоби приймай руку принца Георга. Це буде першим ступенем до здiйснення нашого великого iдеалу. Благаю не вiдпихай його руки, приборкай свою непомiрну вибагливiсть i гординю. Нiщо зразу не приходить.

Передаю у Твої руки коронку Зiгфрiда. Хочу вiрити, що, незважаючи на всю Твою емансипацiю, ти поставишся з вiдповiдною пошаною до старого вiщування: пропаде коронка Зiгфрiда – загине наш рiд.

Працюй далi над собою, готуй себе бути на височинi науки, досвiду, знання людей i свого великого народу. Прощай, хай допоможе Тобi всемогутнiй виконати покладену на Тебе долею велику мiсiю! Твiй нещасливий батько".

А ще через двi години до замку наспiває телеграфiчне сповiщення: недалеко вiд Гамбурга в лiсi знайдено розбитий аероплан i пiд ним трупи батька i брата принцеси Елiзи.

Нещасливий, страшний випадок.


***

Старомодний, присадкуватий, двоповерховий дiм графа фон-Елленберга давненько вже не переживав такої трiпанини, шарування, вибивання. Три днi графиня бiгає, як iзлякана мишка, що загубила нiрку, з поверху на поверх, у все заглядає, вiд усього жахається, всiх дратує, всiм перешкоджає.

Навiть зачучверений, буйний, набитий гудiнням бджiл та джмелiв сад постригли, причепурили, пiдперезали чистенькими стежками, дорiжками – переполохали до нервового крику пташню, поруйнували комашнища. Хотiли знести стару альтанку з покришеними колонками, та Труда не дала: стала на порозi, схопилась обома руками за одвiрок i рiшуче заявила, що тiльки через її труп вандали ввiйдуть досередини.

Принцесi визначили апартаменти, якi займав граф Адольф до свого шлюбу, позносивши туди все, що було найкращого в домi (Але Труда свого радiоапарата не дала: в цього Страховища є органiчна потреба ставити опозицiю до всього, що всi поряднi люди шанують).

Назустрiч князiвнi прибуває сам Адольф. Сам котячим кроком обходить апартаменти, тихим, ласкавим голосом робить матерi кiлька неприємних уваг, навiть до купальнi устромляє горбасте матово жовте лице й велить перемiнити килими. Гострi чорненькi очi графинi неспокiйно слiдкують за кожним рухом опецькуватої, м'якої, з жiночим задом постатi сина. I коли його синювато сiрi в жовтих вiях очi повертаються до неї, вона вся зiщулюється, як старенька чорненька собачка пiд пiднятою ногою хазяїна.

Старий граф виразно хвилюється. Ганса Штора не можна обдурити, – хвилюється граф, що тут казати. Та й е чого подумати тiльки, хто має жити в його домi!

Рудяво-сивии, великий, як костистий старий вiл, важко ходить старий граф по кiмнатах, нахнюпивши стрiху брiв на суворо-iронiчнi очi, перебираючи пальцями на спинi й щось про себе бурмочучи.

Зустрiч виходить просто-таки врочиста. Старий граф говорить навiть невелику промову, яка була б iще поважнiша, коли б граф часом не забував наготовлених фраз.

Пiсля того вiн представляє високiй гостi всю свою родину. I в сиво-рудих серйозних вусах, подiбних до пожовклого сiна, з кожною його атестацiєю миготить хвостик посмiшки.

– Мiй перший (i єдиний тепер) син, граф Адольф. Начальник особистої охорони i член особистого кабiнету мiнiстрiв його величностi голови Об'єднаного Банку й бiржового короля Нiмеччини, Фрiдрiха Мертенса.

– Моя молодша дочка. Труда, прозвана в нас не без достатнiх пiдстав Страховищем.

Граф Адольф спочатку поштиво й низько вклоняється князевi, а пiсля того вибачливо посмiхається на батькову характеристику старiсть треба шанувати навiть у її вибриках…

Труда ж не виявляє нiякої особливої поштивостi до принцеси, але немає в нiй i нiчого страшного. Смугляве собi з синьою родинкою пiд вухом личко, здивовано-сумнi, злегка пукатi очi старої бронзи, стрижене до плечей чорно-синє волосся. От собi гарненький iндiйський хлопчинка, чогось смутненький, скромний i такий ще дитинячий у милих, припухлих, темно-червоних устах. Страховище?!

– О князiвно, цей скромний вираз, вигляд є тiльки одна а ролей нашої талановитої артистки, її мрiя. розважати шановну публiку на сценi театру. Поки ж що розважає нас.

Труда не червонiє, тiльки ще смуглiша стає. I не каже нiчого на слова батька, а просто повертається i спокiйно, тихо, зi спущеними вздовж тiла руками йде собi сходами наюру.

– От маєте!

Цей невеличкий смiшненький iнцидент розминає накрохмалену врочистiсть. Але, власне, офiцiальна частина церемонiї скiнчена От тiльки представить ще Ганса Штора Ганс Штор, як вартовий, стоїть при дверях або краще – як поставний, iмпозантний мiнiстр двору при виходi монарха. Класично гарна голова на твердих плечах монументально, безживне завмерла.

– Вiрний мiй слуга i старий друг, управитель дому, Ганс Штор.

I вже тодi веде принцесу Елiзу нагору до її покоїв, з суворою, старечою, одвиклою галантнiстю розчиняючи перед нею дверi.

I Елiза так само i на це спокiйно та поважно хитає головою, як i приймаючи зустрiч. Чорний шовк жалоби ще виразнiше пiдкреслює молочно золотистий чистий овал над чорним комiром i важкi червонi крила волосся пiд сiрувато-чорним серпанком капелюха. Ступає вона плавко, рiвно, високо несучи маленьку голову, неначе не маючи на плечах великої ваги трагедiї свого роду.

– Зразу видно кров! – побожно шепотить Ганс Штор графовi Адольфовi, поштиво розчиняючи перед ним дверi на вулицю. Граф Адольф мовчки, швиденько, iз спiвчуттям покивує головою й котячою iнохiддю вислизує надвiр до свого автомобiля.

З другого боку покоїв принцеси Елiзи дверi виходять на широку скляну терасу, а з неї збiгають сходи вниз, у сад. I тераса, i сходи, i сад повнi передвечiрнього, нiжно-солодкого духу бузку, нагрiтого сонцем Бджоли б'ються об горiшнi шибки й так по-лiтньому, по сiльському дзижчать серед непорушних чужих пальм i кактусiв, цих вiчних бранцiв Європи.

I сад показує старий граф князiвнi Обведений високим муром, з облупленими урнами, хоч i причепурений, проте буйний i розтрiпаний, забутий роками серед камiння й бетону велетенського мiста, вiн має в собi багато затишних, сумних, сiльських куточкiв. Милий сад, то правда, але граф мiг би його й потiм показати, не тепер, коли слiд би було перенести увагу на важнiше й цiкавiше для принцеси.

Недалеко вiд дому, поблискуючи на сонцi зеленкуватими й фiолетовими тонами старого скла, стоїть стара оранжерея. Одна половина її помiтно вiдрiзняється вiд другої i свiжiстю скла й дахом iз нової тонкої черепицi.

– Лабораторiя!

I трудно розпiзнати – чи гордiсть, чи насмiшка в голосi старого.

Що за лабораторiя? Принцесi цiкаво знати? Гм, досить цi кава. Це лабораторiя Рудольфа Штора, сина Ганса Штора, хiмiка-аскета, великого вченого. Десять рокiв вiн працює у своїй келiї над знаменитим своїм вiдкриттям. Але iдею цього вiдкриття вiн так пильно ховає вiд усiх, що й сам її, здається, вже не може знайти.

А яким способом син слуги став ученим? Також дуже цiкава iсторiя Дуже цiкава. Рокiв двадцять тому Рудольф Штор урятував життя графовi Адольфовi, отому саме мiнiстровi його бiржової величностi. А може, принцеса хотiла б присiсти пiд отим кленом? Старi ноги графа нiчого не мали б проти того.

I нiби гого вони й прийшли сюди, граф помалу, повiльно, – чи серйозно, чи iронiчно, бог його впiзнає, – розповiдає iсторiю врятування життя графа Адольфа сином льокая. Якiсь дикi, скаженi конi, наївнiсть i геройство сина льокая, а в результатi – переламана льокайська нога.

А сад насмiшкувато, iронiчно шелестить кудлатим гiллям, i не знати – чи у змовi вiн зi старим своїм хазяїном, чи про сто сам смiється з них обох.

– От така, князiвно, сталася колись невеличка iсторiя. В нагороду за зламану ногу я постарався зломити хлопцевi та й його батьковi за компанiю їхнi молодi мiзки. Цебто я взяв на себе освiту дiтей мого слуги. I треба сказати, що мої старання намарне не пiшли. Старший, наприклад, десять рокiв сидить у цiй келiї, нiкуди з неї майже не виходячи й поклав ши собi виїхати з неї тiльки на колiсницi всесвiтньої слави. Ходити бiдолаха не може як слiд, шкандибає, так поклав собi тiльки їздити. Що ж до другого, меншого, то тут справа стоїть цiлком бездоганно цьому зламано не тiльки мозок, але й усю душу, хоч вiн унiверситету й не скiнчив. Правда, не з моєї й не з своєї вини, тут заслуга нашого милого Страховища.

В кошлатих жовто сивих бровах, подiбних до вусiв, i в вусах, подiбних до вiхтiв сiна, ворушиться посмiшка, – чи сумна, чи iронiчна, бог його знає – принцеса Елiза збоку не може добре розiбрати. Стареча шия в буйних плямах ластовий ня двома вим'ями звисає пiд пiдборiддям, сiрi заглибленi невеличкi очi задумливо мружаться в далечiнь минулого великi, як дерев'янi сiльськi вила, руки, теж у ластовиннi й кущиках рудого волосся, важко лежать на костистих колiнах. Масивна, пiдпушена часом, але, видно, ще могутня постать.

За муром саду глухо й без перерви гуркотить кам'яно-залiзний, багатомiльйоновий Берлiн, наче клекоче велетенський казан пiд вогнем самої землi. Часом бпiзько, пiд самим муром, ревуть i трублять автомобiлi. Вгорi, над садом, у всiх напрямах прорiзують закурену димом мiста небесну блакить аероплани, обливаючи тишу саду лопотливим гуркотом моторiв.

А клен собi мрiйно перебирає прогризеним листям, граючися сонячними плямами по алеї. За спиною в пухнастих фiолетових кущах бузку ляскотить батогом i нiжно ухкає соловейко – рiдкий гiсть Нiмеччини. Дiловито, заклопотано гудуть бджоли; комахи дрiбнесеньким чорним намистом, як караван у пустелi, тягнуться через дорiжку в гущавину трави.

Сидiти б отак, i не рухатись, i не пам'ятати нiчого, що було i що треба, щоб було. Слухати невеличкi iсторiї про зламанi ноги й мiзки, про невиннi страховища з пухлими дитячими устами.

– А що ж винна графiвна Труда, пане графе?

Граф спочатку довго мовчки хитає головою, потiм повертається до князiвни и пильно дивиться їй у лице:

– А як ви гадаєте, принцесо, як може завинити сiмнадцятилiтня дiвчина перед двадцятидвохлiтнiм хлопцем?

– Гм! Невже кохання, графе? Граф рiшуче киває головою.

– Та ще яке кохання! З тiканням, викраданням, погонями, самоотруїнням. Зовсiм опера, та й годi. Ну, Трудi тiльки прополоскали шлунок, але з Максом Ганс Штор повiвся трохи серйознiше: вигнав хлопця навiки з дому. Але до такого фiналу прилучились уже вищi мотиви. Насамперед занадто палка й бурхлива албанська кров i в батька, i в сина. трохи не з ножами кидались один на одного. Але головне – фiлософiя Ганса Штора. А як же, як же! Ганс Штор, правда, не дуже глибокий, але зате дуже послiдовний фiлософ, що не часто трапляється з найглибшими фiлософами найчистiшої наукової марки. Ганс Штор тримається засади що проповiдуєш, те перш за все виконуй сам своїм життям. А проповiдує вiн досить цiкаву теорiю Вiчною Порядку. Все на свiтi має своє мiсце i свою функцiю, не виключаючи самого господа бога. Функцiя бога – бути всемогутнiм, усезнаючим, усеблагим, уссдобрим i так далi. Функцiя диявола – бути злим спокусником, ворогом бога й людини й так далi. Те ж саме в людському громадянствi. Функцiя пана – панувати; слуги – служити, купця – торгувати; робiтника – працювати. Купець, переставши торгувати, перестає бути купцем. Бог, переставши робити добро й бути всеблагим, перестає бути богом. Таким чином, теорiя Ганса Штора вiдкидає доктрину про свободу волi самого бога – не все й боговi дозволене. I нiхто не смiє нарушувати цей Вiчний Порядок. А тим паче син слуги, у круг функцiй якого нiяк не входить тайний шлюб iз дочкою свого пана. Це… кричуще ламання всiєї системи Порядку. I за це син Ганса Штора перший повинен був понести кару. Кара досить серйозна: хлопець став соцiалiстом. Кинув унiверситет, пiшов на фабрику, десь пiд час страйку когось трохи не задушив, пiддаючися знов таки голосовi своєї албанської кровi. А як усяка глупота на свiтi, хоч би вона и соцiалiзмом називалася, не проходить безкарно, то й Макс упродовж двох рокiв мусив це доказувати на власному досвiдi в тюрмi.

Принцеса Елiза повертається рiвнiше до старого графа: вiн справдi гадає, що їй необхiдно знати в таких деталях iсторiю глупоти якихсь Максiв? I то саме сьогоднi, першого дня приїзду до другого її батька, i то саме першої години побачення з ним?!

– Так, так, принцесо, нашi вчинки вiд самого початку свого вже несуть у собi вiдплату.

Але в очi принцесi старий не дивиться. Вiн чує її погляд, вiн знає її чекання, але iсторiя синiв його слуги йому важнiша за це чекання й за те, що за ним ховається.

– Наприклад, Рудольф Штор. Чи вдасться йому коли-небудь проїхатися на возику слави, не вiдомо, а тим часом усi вчинки, що походять iз цiєї пристрастi, вже коренять у собi й одплату. А шкода – цiкава людина

– Пане графе, дозвольте менi…

– Так, так, принцесо. Цiкава людина, дуже цiкава. Я знаю, ви цiкавитесь науковими питаннями. Може, вашiй свiтлостi цiкаво зазнайомитися з нашим анахоретом? Менi, до речi, треба сказати йому кiлька слiв…

– Будь ласка. Я з великою цiкавiстю…

– Ви не будете каятися, принцесо. Тiльки попереджаю вас: як усi люди, що мрiють їздити на возi слави, наш Рудольф людина дуже амбiтна. Як усi анахорети, мовчазна й соромлива. Як усi вченi, добра, саможертовна… в розмiрах людськостi й жорстока до найближчих людей. А загалом надзвичайно рiдкий екземпляр людини, що здатна на героїзм. Ця вiдмiна людей, як вiдомо вашiй свiтлостi, вимерла вже на нашiй планетi…

Принцеса Елiза тихенько клацає пальцем правої руки по долонi лiвої й легко несе маленьку червону голову золотистої гадючки на плечах чорного лебедя.


***

Дiйсна влада не любить галасливостi. Дiйсна влада є в кiтки, яка навiть одвертається вiд мишi, даючи їй повну волю тiкати.

Граф Адольф не любить галасливостi. Його авто раз у раз безшумно пiдкочує пiд ворота палацу Мертенса. I всi мишi на воротях, при черговiй, на сходах палацу, на ганку, в коридорах i канцелярiях можуть навiть тiкати: граф Адольф не дивиться на них. Швиденько, згодливо, ласкавенько похитуючи головою на витягнутi постатi варти, м'яко, нечутно ковзаючи по мармурових сходах, скромненько згорблюючись, нiкому в очi не дивлячись, але викликаючи своєю появою тишу й напруженiсть, граф Адольф проходить до кабiнету пана президента.

Вiнтер, витягшись у тоненьку переламану лозинку поштивостi, вислухує його свiтлiсть графа Елленберга. I зараз таки, розiгнувшись, пiдiбгавши живiт, безшумно зникає за царськими вратами. Через хвилинку так само безшумно з'являється, розчиняє дверi перед Адольфом i, пiдвiвши бiлi брови, таємно шепоче:

– Просять.

Граф Елленберг також проймається таємнiстю, спирає жiноче тiло навшпиньки й прокрадається в царськi врата.

Пан президент сидять перед iнтернацiональними апаратами. Швидко, гарячковим пульсом миготить зелений знак на круглому екранi – паризька бiржа. Збоку дерчить автоматичний телеграф, викидаючи бiленьку стьожку, що намотується на держальце Широченна, дебела спина з пропiтнiлими лопатками (все прiють пан президент!) масивно i кругло, як лантух iз мокрим пiском, випинається над спинкою фотеля.

Балансуючи на поштивих шпиньках, граф Адольф пiдбирається до спини, низько вклоняється їй, зупиняється й починає ждати. З за спини рипкий, одвологлий бас кидає:

– Сiсти. Коротко Швидко Ну?

Граф Адольф сiдає, не притуляючись спиною до фотеля, i стримано хитро посмiхається.

– Приїхала

I задоволене стулює голенi тонкi жiночi уста.

Скудовчена темно-руда голова, неначе жмут iржавого дроту, вмить затихає над апаратом, далi рвучко повертається всiм бурим, масним од поту лицем до графа Адольфа и блискає на нього квадратовими жовтими конячими зубами.

– Принцеса?!

Граф Адольф скромно и нiжно хитає головою

– Чому ж не попередили? Сюрприз? Га? Добре. Докладнiше. Не хапаючись. Ну?

I, крутнувши держальце з чорним кiнчиком, надушивши по черзi на два гудзики, пан президент кладе руки на поруччя фотеля й наставляє на графа сiдласте чоло. Граф докладно, не хапаючись, нiжно воркотливим голосом починає розповiдати. Пановi президентовi не все ясно, вставляється запитання. Тодi граф моментально мiняє епiчно мрiйний вираз на поштиво-уважний, серйозно, дiловито хитає головою i знову, наче давши собi наказ, у тому ж нiжному тонi розповiдає далi.

Стриманiсть принцеси абсолютно-таки подобається пановi. Абсолютно. Гордiсть? Неприступнiсть? Величнiсть? Цiлком добре. По-королiвському. Так i слiд.

Ззаду, як цвiркун, сюрчить апарат. Мертенс, не повертаючись, одводить лiву руку назад i нетерпляче надушує три рази гудзика з жовтою шапочкою. Сюрчання вмент уривається.

Тодi пан президент пiдводяться й урочисто кладуть руку на плече графа Елленберга. Граф Елленберг, обережно тримаючи цю руку на плечi, як пташку, що несподiвано сiла, теж пiдводиться.

– Графе! На вас складається честь зробити цю дiвчину моєю дружиною.

Найодважнiшi люди бентежаться, коли мрiяна фортеця несподiвано з'являється перед їхнiми очима.

– Я безмiрно дякую пановi президентовi за цю високу честь, але… але… дозвольте завважити, пане президенте, що труднощi цього доручення рiвняються честi його. Як пановi президентовi вiдомо…

Пан президент здiймає руку з плеча й похмурює брови.

– Для довiреної особи Фрiдрiха Мертенса нема непоборних труднощiв. Що? До вашого розпорядку, пане мiнiстре, державна сила Нiмеччини, половина її нацiонального майна, моє iм'я, ваш розум i розсудливiсть принцеси, яка, сподiваю ся, є в неї Досить? Що? Га? Нiяких бiльше слiв.

Граф Адольф мовчки вклоняється. Пан президент тикає йому куцу товсту руку, другою рукою мiцно б'є по плечу i, за жовтiвши на все лице посмiшкою, додає:

– Корона ж Землi не жарт? Га? Навiть для честолюбностi принцеси. Що?

Граф Адольф швидко встромлює в пана президента загостренi радiсною цiкавiстю очi.

– Є новi вiдомосii, пане президенте?!

– Є. Справу конгресу Лондон прийняв. Токiо й Пекiн комизяться. Дурницi, приймуть. Мусять, косоокi! Ну, до роботи, до роботи! Про хiд доручення можете iнформувати поза всякою чергою.

Лондон прийняв! О, тепер!..

Граф Адольф побожно вклоняється i ще на тихiших шпиньках вислизує з храму влади й могутностi.


***

– Дозвольте, принцесо, представити вам нашого вченого, анахорета.

Князiвна Елiза трошки здивована: анахорет – рослий, плечистий, широкогрудий, лобатий здоровило. Замiсть традицiйної анахоретської лисини, наслiдку чеснот самозаглибленостi, – буйне бiляве, з рудим пiдпалом волосся; замiсть аскетичної блiдостi – чисто виголене здоровецьке лице, без найменших ознак самозаглибленостi. От тiльки очi та уста… якiсь непевнi. Не очi, а гола перед вами людина, одверто гола й без крихiтки сорому. Аж нiяково дивитись у цi очi, одвертi, прозорi, розчиненi й виставленi наперед лиця, як два вiкна.

Уста – половинка скибочки оранжi, накрита тонесенькою ниточкою. Ниточка на обох кiнцях закручується волосинками догори. I над очима – широке чоло, а пiд устами – гостре пiдборiддя з дитячою смiшною вдавленою ямочкою.

Та й келiя мало подiбна до пристановищ фахових анахоретiв, де звичайно бруд конкурує iз святiстю. Швидше ательє артиста маляра – височенне, iз свiтлом на всю стiну, повне червоних передвечiрнiх променiв. А замiсть мольбертiв та полотен – шафи та полицi з книжками, столи з приладдями, ретортами, склянками, слоїками. В кутку – знайома принцесi топильна електрична пiч Гайдена. Вiд колишньої оранжереї лишилося декiлька пальм та багато квiток на всiй вiконнiй стiнi та навiть на столах. Пiд пальмами – фотель, бiля фотеля – столик iз радiотелефоном. Тут же й екран, та ще нової системи. От тобi й келiя!

Несподiваний вiзит високої особи бентежить невдалого анахорета; це видно по всьому, i це викликає хвостик посмiшки у старого графа. Що доктор Рудольф не може блиснути галантнiстю оперового тенора, про це нiхто не взявся б сперечатись, бачивши, як доктор Рудольф цеглясто червонiє, як незграбно вклоняється, неначе зазирає в дiжку, як од хвилювання хоче зачесати пальцями волосся й спиняє руку на чолi, ще рач почервонiвши до самої ямочки на гострому пiдборiддi.

Князiвна Елiза, розумiєчься, не помiчає нi збентеження, пi незграбностi анахорета її зеленi, кольору осiннього листя очi з цiкавiстю оiлядають келiю. В устах уявляється щось таке, що старий граф колись давно-давно бачив у неї, десятилiтньої дiвчинки: вони трiшки розiйшлись, розгорнулiкь, показуючи бiлу рiвну смужку хижо рiвних зубiв, ну, зовсiм та сама Ельзюся, що з любов'ю й цiкавiстю розiлядала дитячий аероплан.

Фах доктора – хiмiя? Хiмiя – одна з наук, що особливо цiкавить її. Алє, на жаль, вона не мала змоги грунтовнiше зазнайомитися з нею. Це, мабуть, прилад Шiмпфера? Доктор Рудольф iз легким здивуванням i поспiхом пiдтверджує. А от цих приладiв вона нiколи не бачила. Вона знайомилася з хiмiєю з працi професора Гайєра.

Шевцi, кравцi та всякi нижчi фахiвцi, зачувши iм'я конкурента, роблять одвертi, зневажно-жалiсливi гримаси. Вищi фахiвцi – ученi, письменники, поети – або тонко, загадково посмiхаються, або делiкатно переводять розмову на сенсацiйне вбивство. А от доктор Рудольф, на диво принцеси, не робить нi одвертої зневажливої гримаси, нi загадкової посмiшки. Професор Гайєр? Дуже дуже знаючий, роботящий, посидющий чоловiк. Тiльки, на жаль, людина старих метод.

I одвертi, голi, трохи нiби здивованi очi дивляться чисто, ясно й привiтно, i нема нiякого сумнiву, що, дiйсно, професор Гайер, хоч i роботящий, але вiдсталий учений.

– А новi методи в хiмiї радикально вiдрiзняються вiд старих?

(Старому графовi чується "Тату, а зовсiм без крил не можна лiтати?").

Доктор Рудольф трiшки затинається, радикально нiщо в життi не вiдрiзняється вiд того, до чого близько стоїть, усе виходить iз попереднього, є його розвитком. Методи думання так само мають своїх баїькiв i родичiв, як i живi органiзми. Крик революцiонерiв у мистецтвах чи наукових дисциплiнах про радикальний розрив iз своїми попередниками подiбний до крику новонародженої дитини, що розриває з пупцем своя матерi. Не бiльше.

I, злякавшися за таке порiвняння, доктор Рудольф червонiв до самої ямочки й рiвночасно здивовано й одверго дивиться просто в лице високiй гостi.

– А менi б дуже хотiлося зазнайомитися саме з новими методами. Вам би не було дуже тяжко дати менi хоч декiлька лекцiй, пане докторе?

– Hi, я не думаю, щоб це було менi тяжко.

Граф надзвичайно пильно розiлядає малесенький слоїк, пiднiсши його до самих очей i поклiпуючи вуса. Бiдний Рудi – годилось би додати кiлька слiв про честь i щастя, але в нього було так мало практики говорити те, чого вiн не почував.

Вiн тiльки ще раз червонiє, помiтивши, як у високої гостi лице стає якесь iнше, те саме, з яким вона ввiйшла до лабораторiї.

– Так я вас у такому разi сповiщу про початок наших занять. Добре?

I принцеса, милостиво хитнувши головою, повертається до графа.

– Ходiмо, пане графе?

Старий трудно пiдводиться и кладе руку на плече доктора Рудольфа.

– Ну, анахорете, бувай здоров. Чому в недiлю на обiдi не був? Нова iдея пiдскочила? Ну, нiчого, нiчого. Кому iдея, кому дурiсть, кожний по-своєму, як каже твiй батько, порядок держить.

Рудольф iде проводжати гостей до порога. I тут принцеса бачить, як лiва нога доктора за кожним кроком провалюється в ямку, а все тiло перехиляється влiво й дугою знову випростується. I знову доктор Рудольф, пiймавши погляд принцеси, густо, цеглясто червонiє.

За порогом князiвна Елiза ще раз киває маленькою червоняво-золотою голiвкою й посмiхається до нього так, як посмiхаються дорослi до байдужих їм дiтей.


***

У покоях Елiзи, слава богу, скiнчилася шамотня розкладання речей, яка раз у раз уїдливо роз'ятрює чуття самотностi. Червоний салон, призначений на робiтню, повний малинового вечiрнього свiтла, такого тужного й невiдомо-радiсного. З боку стола стоїть нерозпакована скриня з книжками – ця робота має робитися пiд безпосереднiм доглядом самої принцеси, всiх своїх друзiв вона сама своєю любовною, дбайливою рукою мусить розмiстити по мiсцях, справедливо заслужених ними.

Граф упирає обидвi руки трохи вище колiн i трудно, помалу сiдає у глибокий фотель – далi уникати рiшучої розмови, ие-можливо: принцеса вже хмуриться.

Дiйсно, принцеса, як людина, якiй надокучило митися бiля холодної води, рiшуче повертається до графа й дивиться просто йому в лице темно- зеленими очима кольору ялини.

– Графе! Можу я рахувати на вашу помiч у досягненнi мети, про яку я вам писала? Прямої вiдповiдi од вас я не дiстала на свою листа.

Питання не застає старого непiдготованим. Не одну нiчну тихошелесливу годину продумав i пробурмотiв вiн над ним на самотi з собою. Вiн також пiдводить очi просто до молочно-золотистого, з малиновими тiнями лиця.

– З якими ж силами, принцесо, досягати тої мети? Де тi сили?

Трiшки заширокi брови густiшають, насуваються на зеленi очi.

– Мене ваше питання дивує, графе. В сиво-рудих круглих вусах залягає, як осiннiй туман у старiй пожовклiй тирсi, вогка, сумна посмiшка.

– Ми помираємо, князiвно. Тихо, помалу, але неухильно помираємо.

I те, що не раз думалось i передумувалося старому, встає знову в тихих, задумливо-сумних i кострубатих словах – не оратор старий, не оратор.

Сили? Розумiється, люди є, окремi собi люди. Але нема вже поколiння. Згадати колишнi часи! Монархiя! Монарх-то не людина, то вислiв сили, могутностi, єдностi поколiння. Трони, паради, виходи королiв, iмператорiв, побожнiсть, релiгiйнiсть, вiдчування їхньої особи, блиск, мiстична владнiсть – це все не особистi якостi, це – дух поколiння, це – вищий закон.

Але душа померла, i помирає поколiння. Де сила його, влада, слава? Де маєтностi, де гордi замки цвiту нацiї?

Однi в романтичних повищерблюваних руїнах стоять на полисiлих горах, як покришенi почорнiлi зуби; в других пороблено ресторани для галасливого, брудного, нахабного плебсу; третi приладнано на фабрики мила, гребiнцiв i гумових препаратiв.

Хто пан i владика сучасностi? На кричущо-золотому тронi по нiгтi у брильянтах, до пiдборiддя в шовках i оксамитах засiдає всевладний, усекупуючий, усеграбуючий, усезадоволений капiтал. Черевата потвора з вузенькою крихiтною голiвкою самозакоханого кретина, з масними одвислими вiд самовпевненостi губами й вузлуватими руками професiйного ката.

А круг трону хто? Мiзернi, манюсiнькi, шамотливi фi гурки колишньої аристократiї. По-рабському, наввипередки складають до пiднiжжя трону свої шпаги, свою честь i колишню славу. За милостивий миг потвори, видираючи одне одному чуби, повзають на колiнах перед ним i цiлують руки.

Ще бiльше, на колiнах Усевладного Черева сидять дочки й жiнки старої аристократiї, забавляючи потвору й покiрно задовольняючи її похiть А сини колишньої аристократiї несуть високу службу охорони його величностi. Сором, ганьба i… фатальна неминучiсть!

З ким же вдаватися в боротьбу? I проти кого? Весь же на род, згори донизу, до останнього сiльського наймита, пройнятий цим духом Черева. Весь вiн проїжджений болячкою наживи, ввесь очманiлий од чаду фабрики, грюкоту машин, дзенькоту склянок, весь насичений мораллю безмилосердної конкуренцiї, брехнi, обману, визиску, образи слабшого, насили, кровi, глуму. Сучасна Нiмеччина – це залiзобетоновий дiм божевiльних, моральнооголених, хижожорстоких i мото-рошнонещасних iстот.

Сонце зайшло, i салон стає червоно-фiолетовий. Рiвно, тихо й напружено стремить iз чорного комiра сукнi виточена золота голiвка.

– З ким же i проти кого, принцесо, здiйсняти нашу мету?

– Гм! Значить, ви так безнадiйно дивитесь на справу?

I голос теж рiвний, тихий i напружений. Голова графа довго, мовчки й механiчно, як зачеплене серце дзвiночка, хитається згори вниз.

– Так, так, принцесо, все – скороминуще, все – мiнливе: i влада, i слава, i багатство, i самi поколiння. Єдине, що людина має незмiнного, вiчного, святого, це – родина Родина – це цемент людей, це єдине щастя, на яке може людина претендувати.

Принцеса скоса пильно дивиться на похилену голову старого. Їй пригадуються чутки про родину графа Елленберга, про якiсь тяжкi драми в нiй, пригадуються моменти з зустрiчi, iскорки заляканої, застарiлої хапливостi у величезних очах графинi, вибачлива посмiшка графа Адольфа, мовчазна демонстрацiя Страховища. I принцесi не зрозумiло, як можна говорити про щастя родини. I хiба так виглядає щасливий голова родини, як оця придавлена до фотеля важка, похила постать?

Князiвна Елiза сильно й нетерпляче поводить плечима, як людина, на яку ззагу хтось довго й безцеремонне злягався всiм тiлом.

– Нi, графе! Ви бачите все в занадто темних фарбах. Я маю цiлком iншi вiдомостi про стан справи. Життя є боротьба. В боротьбi перемагають дужчi, цебто найкращi. Ви самi сказали, що ми – цвiт нацiї Значить, ранiше чи пiзнiше перемога буде за нами. Не ви на службi в Черева. I не ввесь народ хоче бути божевiльним Не може хотiти того! Мусить бути воля до здоров'я, до нормального життя. Це – часова хороба, це пiдупад сил. I коли ми вважаємо себе за наикращих, за найдужчих, за наиздоровiших, то ми повиннi помогти їм видужати, заразити їх своїм здоров'ям, загiпнотизувати їх, розбити дух божевiлля!

Граф пiдводить стару стомлену голову й дивиться вгору на обтягнене чорним шовком поставне тiло з високою шиєю, на якiй смiло, жагуче кипить золота невеличка голiвка. Горiшня губка хижо задерлась, очi стрибають у графа, от-от уся стрибне на нього.

Який благословенний, чарiвний дар життя – молодiсть! Як вона чудодiйно перетворює речi! Молодiсть не вiрить у поразку, у знесилля, у смерть, бо вона сама – щоденна, постiйна, трiумфуюча всерединi самої себе перемога. Молодiсть не знає ощадностi, бо вона багата, як багатiй, якому нема куди дiвати свого багатства. Вона любовна й самовiддана, як переповнена молоком мати до своєї дитини. Молодiсть смiлива, як командир полку, що виступає проти беззбройної юрби бунтарiв. Молодiсть – це найпоетичнiша казка, де найфантастичнiшi подiї й акти геройства вiдбуваються з найреальнiшою, найнаївнiшою легкiстю. Всесвiтня потвора? Всi сили неба и землi? Гармати, банки, повiтрянi армiї? Колесо iсторiї? Закони неминучостi? Якi дурницi! Хiба проти цього всього немає чарiвної палички, добрих фей i непоборної сили правди?

Старий граф, що давно вже загубив усякий контакт iз добрими феями, важко пiдводиться i з сумною пошаною досвiдченого знесилля перед молодою наївною силою вклоняється князiвнi.

– Велике й тяжке завдання берете ви на свої молодi плечi, принцесо. Але хай вам допоможе всемогутнiй. Щодо мене, то ви вже заразили мене, i рештка моїх старих сил до ваших послуг.

Князiвна Елiза рвучко, не по королiвському, а по дитячому простягає старому руку й мiцно стискує волосатi, покоцюрб ленi старiстю пальцi – долоню обхопити несила їй.

Значить, вона може надiятись на нього? Так вона й знала! I вiн зазнайомить її з берлiнськими друзями: I скличе їх на маленьку нараду? Чудесно, знаменито!

Весь песимiзм старого, всi намальованi картини пропливли, як легкi хмарини пiд її гарячим сонцем, мигнули хвилевимитiнями й зникли. I знову все блищить, горить, смiється, навiть жовтi черепи.

О молодосте, вiчнотрачений раю, коли б же ж у тобi на росло древо пiзнання!


***

Пiдбадьорився, пiдмолодився пiдстаркуватий дiм. Розчинились давно не вiдчинюванi вiкна парадних, жалюгiднонабундючених покоїв iз потьмянiлими, потрiсканими портретами на стiнах. Став частiше працювати телефон iз мiстом. Майже щодня почав заїжджати граф Адольф, хоча чомусь принцеса зовсi!м його не приймала.

Старий граф знову взявся за свої мемуари й щоранку, заклавши руки за спину, насупивши кошлатi брови, важко ходить по кабiнету, мнучiї й тискаючи свою пам'ять, як засохлу глину.

Графин-я цiлими днями шамотливо, злякано турбується, хвилюється, в усе зазирає, всiм перешкоджає.

I все через те, що в колишнiх покоях Адольфа живе чудна дiвчина з червовим волоссям i зеленими очима. Чудна дiвчина обклала себе книжками, неначе студент при iспитах, цiлком серйозно, уважно, розкривши по-дитячому уста, слухав кривого доктора Рудольфа, поводиться, як королева, i живе, як черниця.

Старий граф частенько заходить до молодої принцеси i, коли виходить од неї, не знає, в кого був: у королеви, в черницi, в засушеної старої дiвки, в молодесенької наївної фантастки, в архаїчної героїнi. От вона приймає членiв берлiнської органiзацiї, цих препаратiв для археологiчного музею, вiд яких тхне воском, як справедливо каже Страховище. Величнiсть її, неприступна вищiсть, вибачлива ласкавiсть воiстину тiльки можуть бути вродженi, посланi вiд самого бога, такi вони природнi, само собою зрозумiлi в нiй.

I от вона слухає лекцiї доктора Рудi. Яка увага, яка покiрнiсть, яка мила, тепла, зворушлива дитячiсть!

Одна тiльки Труда не визнає принцеси. Це Страховище не силкується навiть трошки рiвнiше триматися у присутностi високої i остi горбиться, по-хлопчачому стрiпує стриженою головою, байдуже мружить пукатi очi кольору старої золотистої бронзи. У природнiсть червоного волосся принцеси вона анiтрохи не вiрить. Взагалi принцеса в домi нi до чого. Через неї тiльки частiше почав лазити Шванебах, ця найкоректнiша зануда, яку Труда бачила коли-небудь на свiтi. Ну, мама, розумiється, умлiває вiд щастя й гордостi: подумайте, яка честь упала з неба на бiдних Елленбергiв. Молодчина доктор Рудi: вiн собi шкандибає, говорить iз тiєю високою особою, не задираючи голови, як до святощiв, посмiхається своїми волосинками уст тодi, коли немаь нiякої потреби посмiхатись; мовчить, коли треба балакати, i взагалi поводигься собi цiлком пристойно. От йому, наприклад, треба їхати в гори, на страшєнно важну наукову екскурсiю, конче потрiбно зробити ревiзiю горам пiсля землетрусу, без цього гори нiяк не зможуть iснувати. I вiн собi кидає почеснi лекцiї з високою особою, складає свою валiзку, в якiй iще Ной робив свою кумедну подорож у ковчезi, i зовем не думає про те, що їхня свiтлiсть на два-три тижнi будуть позбавленi можливостi клiпати очима на хiмiчнi формули. А хiмiчнi формули також ото страшенно потрiбнi для майбутнього трону!

Дiйсно, чи можуть iснувати гори без ревiзiї доктора Рудi, чи нi, вiн усе ж таки туди їде. Покоївка Мiцi, що прибирає в доктора Рудi й приносить йому з дому їжу, переконана, що вони ще можуть простояти деякий час без вiзиту пана доктора. А тим часом без пана доктора тут дехто буде сильно скучати. Але пан доктор нi на цi, нi навiть на дужчi аргументи не здається, i едиие, чого Мiцi вдається досягнути, це заключения умови: коли пан доктор вериуться з подорожi не пiзнiше, як за два тижнi, – але ж не пiзнiше! – Мiцi тiєi-таки самої ночi прийде до пана доктора поговорити з ним и,ро гiрськi враження. Умови вiдповiдним способом припечатано, i пiсля того Мiцi, причепуривши розкудовчене вiд цiєї операцiї пухнасте бiло-кремове волосся, помагає данавi докторовi винести його валiзку до хвiртки. I валiзка та така легенька – це Мiцi добре вiдмiчає! – що, здається, нею можна вiд мух одмахуватись.

I таким чином принцеса Елiза цього вечора лишається, бiдна, зовсiм без хiмiчних формул.

Взагалi, цей вечiр багатий на рiзнi подiї. Насамперед має бути дуже важне зiбрання, таке важне, що Труда вже заранi чує в домi запах воску. Через те вона одягається в усе чорне, бере в руки бабцин молитовник iз кiстяними защiпочками i, потупивши очi, намiряється вийти з дому.

Але в холi її перестрiває старий граф. Вiн щойно мав трудну розмову з графинею з приводу вечерi, тому настроєний не молитовне. I це, власне, псує його вiдношення до намiру Труди, що його всякий батько повинен би тiльки привiтати. Навпаки, вiн, не помiчаючи – не хотячи помiчати! – молитовника в руках Труди, зупиняє її й рiшуче пропонує вернутись до своєї хати, одягтися як слiд i нiкуди не виходити, бо сьогоднi має бути наречений Труди, князь Шванебах.

На це Труда, не пiдводячи синюватих вiй iз смуглявих лиць, скромно, тихо, як личить дочцi, навiть iз виразом суму, вiдповiдає, що вона лишиться дома не може, бо йде до церкви. А щодо нареченого, то, скiльки їй вiдомо, в неї його немає, бо вона ж уже сказала, що, на її думку, їй ще рано продаватись.

У старого графа i брови, i очi, i вуса, i старомодний комiрчик сорочки стають колючi, настовбурченi; руки починають труситись, на обвислих щоках блiдо виступають червонi плями, а в голосi не чути нi нотки суму.

– Трудо! Коли ти ще раз дозволиш собi такi слова, будеш дуже каятись Потiм, що це ще за нова богозневажлива комедiя? Залиши хоч релiгiю й церкву в спокої. Пiсля ресторанiв, кабаретiв, театрiв – церква! Май сором, дiвчино, хоч перед людьми, як не перед богом i церквою Тобi там нема чого робитиi Вертайсь до своєї хати.

– Нi, я, мабуть, таки пiду до церкви.

– Нi, ти, мабуть, таки пiдеш до своєї хати!

– Нi, мабуть, таки до церкви.

Принцеса Елiза сходить сходами на важне зiбрання. Вона несе голову високо, рiвно, непорушно, а проте й так бачить унизу, в холi, батька й дочку. Ще бiльше: бачить, як рудяво-сива велика голова перехилилася до чорно-синьої стриженої, й на обох обличчях витиснений такий вираз, од якого принцеса зупиняється i злегка лякається. В цей момент чорно-синя голiвка пiдводиться, на принцесу зиркають двi плями очей, голiвка рiвно повертається, i Труда, не хапаючись, рушає до виходу.

А старий граф, повернувшись до принцеси, вклоняється їй i йде назустрiч I на старому обвисло-жовтому лицi його принцеса зовсiм не помiчає того щастя родини, яке є єдиновiчне й бажане. I знову принцесi пригадуються розмови, ще там дома чуванi нею, про якiсь таємнi драми в домi графа Елленберга.

Труда ж так само тихо, спокiйно, як справжня релiгiйне настроєна людина, виходить iз дому й пiшки прямує до церкви. Вона могла б узяти авто, але їхати до бога на автi вважає за занадто велику фамiльярнiсть, тим паче, що знайомство в неї з богом таке недавнє.

Власне, вона йде не до церкви, а до пана пастора. (Молитовник теж, власне, непотрiбний, але взято його для бiльшої певностi). А з пастором у неї така справа: вони уклали мiж собою невеличкий договiр – Труда раз на тиждень має разом iз паном пастором робити пiдрахунок своїх грiхiв.

Старенький уже чекає на неї у своєму затишно чистенькому молитовному кабiнетику. Крiзь тюлевi гардини просiваються косi жовтi вечiрнi променi, лягаючи легесенькою сiткою тiней на стiну. Розп'ятий Христос iз запалими ребрами й обвитком на клубах, схиливши голову на плече, висить на хрестi.

Труда тихенько, скромно сiдає в фотель проти пастора, кладе молитовник iз кiстяними защiпочками собi на колiна, а на молитовник складає смуглявi руки з довгими нiгтями. I знову кругленькi сумнi очi пастора на манесенькому старечо рум'яному личку задумливо, не по-земному дивляться кудись у просторiнь. (Бiдний старенький – у нього застарiла болячка шлунка, i вiн усе до неї прислухаєтьсяi).

– Ну, доню, про що ж ми сьогоднi матимемо нашу розмову?

I голос той самий – м'якенький, нiжний, як лапка кiточки.

Труда зiтхає, похнюплюється, мовчить i скорботно хитає головою, рецепт пана пастора не помагає.

Кругленькi очi стають iще круглiшi, злякано непорозумiлi – який рецепт?!

Ах, вона нiколи не навчиться церковних термiнiв! Ну, та порада, чи як там, що панотець дав їй стояти щодня годину навколiшках перед розп'яттям на колючiй жорствi. Вона стоїть щовечора, чесно вибравши найколючiшi камiнцi, але це не дiє нiяк; ще поки стоїть, то добре, а як устане, розiтре колi на, ляже спати, так усе з самого початку. Може, пан пастор знає який-небудь iнший, дужчий рецепт, чи то пак.. ну, пораду iншу, чи що. А потiм…

Труда знову похиляє голову, мовчки дивиться на свої руки й зiтхає. А потiм… вона має ще один грiх: вона ненавидить свого батька.

Пан пастор злякано схрещує пальцi на животику. Батька?! Рiдного батька?

I знову Труда мовчить i дивиться на свої руки. Нi, не батька. В неї нема батька. Граф Елленберг зовсiм не батько їй. Називається батьком, але не батько. А поводиться, як батько, але не має на те права.

– Дитино моя, ви це все говорите, обдумавши свої слова?

О, вона обдумала! Давно обдумала. Та й для чого їй обдумувати, коли вона сама чула розмову батька з матiр'ю, коли сам батько сказав, що вона, Труда, не дочка йому, що її батько один iз колишнiх любовникiв матерi. У мами колись було багато любовникiв, тепер вона вже постарiлась, а колись була дуже гарна й приваблива. Вiн хотiв тiльки знати, якого саме, а мама не хотiла того сказати. А коли так, то яке вiн має право поводитися з нею так деспотично й по-батькiвському, як вiн поводиться. I от тут є питання чи грiх, що вона ненавидить не свого батька.

– Дитино моя, ви сказали менi такi речi, що я не можу так одразу повiрити вам. Ви цiлком певнi, що ви саме це чули?

Труда знизує лiвим плечем, розумiється, вона цiлком певна.

Мама, правда, одкидає, запевняє, що вона. Труда, дiйсна дочка батька, але нi батько, нi вона цьому не вiрять. Розумiється, вона не дочка графа.

Старенький пастор зiтхає.

– Дитино моя, ви не повиннi, перш за все, слухати тих розмов, якi не до вас зверненi. Друге – ви не повиннi брати того за iстину, що часом говориться в хвилини гнiву й несправедливостi. Третє – ви не повиннi допускати ненавистi у своє серце до людей взагалi, а особливо до людини, яка дала вам життя.

Труда знизує правим плечем так не дала ж ця людини їй життя! От комiчно, їй-богу!

– Ви цього не знаєте й не можете знати. Ви повиннi забути, що ви чули, не знати, не думати, вiрити вашiй матерi Такi думки тiльки ображають вашу матiр i бога, дитино моя.

Труда заплющує очi. Ну, добре, вона так i буде робити. Коли так по-церковному треба, вона так i робитиме. Але вона все ж таки хотiла б мати якийсь дiйснiший рецепт од пана пастора, щоб одганяти всякi думки, що ображають бога. Жорства, правда, дуже мало помагає. I вiд тих думок теж не помагає, вiд тих, що вже вона розповiдала. А надто вночi- серце так само стискується i солодко, i страшно, кров горить на щоках, i так сумно чогось, i так соромно, i так… приємно. Ну, от приємно, факт, нiчого з тим не зробиш Вона щиро хоче, щоб не було приємно, i нiчого не може зробити. I сказати нiкому про це не можна. Чому не можна? Чого люди соромляться того, що всi-всi роблять, що всi-всi так люблять?

Пан пастор строго насуплює рiденькi, з червоними прослойками тiла бровенята. Бо цi почуття в людини є звiрячi, низькi почуття, противнi боговi почуття! Того й соромляться їх люди.

Труда знизує вже обома плечима. "Звiрячi!" Ну, то що, що звiрячi? Чого, справдi, люди так бундючаться перед звiрами? I чого цi почуття противнi боговi? Незрозумiле. Вiн же сам створив i звiрiв, i людей, вiн же сам дав їм цi почуття, i вони противнi йому. Дивне якесь вiдношення до своєї власної роботи. А потiм з боку бога просто несправедливо так понижувати звiрiв перед людьми Чим так люди кращi за звiрiв? Нi, нi, цiлком серйозно й об'єктивно! Чим? Звiрi далеко кращi за людей.

Насамперед звiрi страшенно правдивi. Вони не брешуть, уже хоча б через те, що не вмiють говорити, а вiдомо ж, що слова людей на три чвертi служать їм для брехнi, щоб ховати те, що вони думають i роблять. Потiм, звiрi добрiшi за людей кiнь коня нiколи не вбиває, а люди вбивають людей бiльше, нiж звiрiв. Звiрi надзвичайно серйознi й поважнi, нiколи не смiються. Вони невиннi й чистi, бо для них нема нiчого нi соромного, нi нечистого, нi неморального, нi непристойного. А рiвночасно вони моральнiшi за людей, без нiякого порiвняння. Наприклад, не продаються одне одному, не обдурюють, не понижуються, не пiдлизуються, не зраджують, не читають одне одному нудних, довгих нотацiй. Вони вiльнi, незалежнi, щирi, вони роблять так, як думають i почувають. Чого ж людина так пiдносить себе перед звiрами? Нi, по совiстi, чого?

Старенький пастор iз жалем i острахом хитає головою з боку на бiк: де росла ця дiвчина?

– Дитино моя, ви не повиннi говорити таких речей, не повиннi думати такого страхiття…

Тут Труда вже нiчого не розумiє, вона не повинна говорити таких речей, вона повинна, значить, i боговi брехати?! Так для чого ж вона ходить сюди? Ах, пан пастор, очевидно, не розумiє, як остогидло їй брехати, брехати вiчно всiм i собi брехати. На кожному кроцi, з кожного приводу, з доброї волi i з примусу. Все є брехня, починаючи вiд неї самої й кiнчаючи червоним волоссям принцеси. Брешуть у газетах, у книжках, брешуть в одежi, брешуть у вiдносинах, брешуть у молитвах, у коханнi, у ненавистi, в усьому, всьому. Вона бiльше так не може. Вона хоче повної свободи, щиростi, без примусовостi, от такої, яку мають звiрi, птицi, квiти, комахи. Скинути з себе всяку одiж, усякi пристойностi, приписи, заповiдi, лежати на сонцi, нiчого не соромитись, нiякого грiха не знати, нiяко го каяття не почувати; нiяких молитов не робити, обнiмати, хто любий; вiдпихати гидких, мовчати, як мовчиться, спiвати, як спiвається Це – грiх! Грiх це чи нi? Нi, нi, їй треба це знати без нiяких церковних фiлософiй, треба тiльки простої, короткої вiдповiдi: грiх чи нi? Може за це бог образитись?

– Насамперед бої, дитино, не ображається, а…

– Ну, як же не ображається? Сам же пан пастор сказав "Такi думки ображають господа бога". Значить, ображається. Взагалi, вона повинна по щиростi сказати, що воно надзвичайно таки трудно з богом нiколи не знаєш напевне – образиться, чи не образиться. I за що саме. Наприклад, у тiй книзi, що пан пастор дав їй читати, в Бiблiї, господь бог увесь час страшенно на всiх сердиться. I так жорстоко сердиться, ображається, що стає просто; страшно i… несийiїатично. I за всяку просто-таки дарницю вiн карає найлютiшими карами. За збирання дров у суботу – побити камiнням. За нарiкання на голод – кара проказою. За невдоволення начальником – земля глитає разом iз родиною. I за кожну дрiбницю викорiняти чоловiка з родиною його, з насiнням до третього й четвертого поколiння. А потiм страшенно несимпатичне враження робить те, що бог страшенно любить усякi вшановування, наче який-небудь генерал. I як хто не зробить усього, то знов викорiняти його до четвертого поколiння. Хiба ж це гарно? А потiм, чого бог так любить, щоб неодмiнно його прохали помогти в бiдi? I чого вiн сам без прохання не зробить? Люди – дiти його. А хiба маму треба прохати, коли вона бачить, що дитинi погано? Хiба вона жде, що дитина почне страшенно благати її? Так бог же повинен бути добрiший за матiр i не бути таким церемонним. I, взагалi, багато незрозумiлого Навiшо боговi терпiти всяке зло, що iснує на свiтi? Вiн же всемогутнiй, вiн усе, значить, може. Нащо йому зло? Справедливо сказав якийсь фiлософ: не може знищити? Так, значить, вiн не всемогутнiй. Не хоче? Значить, не всеблагий. Ображається за всяку дрiбницю, значить, дрiб'язковий, амбiтний, мстивий. От пан пастор хмуриться, сердиться, цi слова, очевидно, знов ображають бога. А хiба неправда все, що вона говорить? Нi?

Старий пастор болюче морщить рiденькi брови. I голос його вже не м'якенький, як лапка кiточки, а чудний, суворий, рипучий, як рип дерева.

– Ну, кажiть далi, кажiть, моя дитино, все, що є в вашiй бiднiй душi.

Труда тоскно мружить синьовiястi очi.

Ах, усе, що в неї в душi! Хiба ж можна сказати, що там є? Вона з усiєю щирiстю готова вивернути перед ним усю душу, вичистити її, вимести з неї все, що мучить, але хiба це легко зробити? Там такий розгардiяш, як у скринi, в якiй шукали голку все жужмом, все перемiшалося, переплуталось, нiчого розiбрати не можна. А їй неодмiнно треба все розплутати, неодмiнно! Вона гадала, що це можна зробити тiльки за помiччю бога, бо нiкому несила справитися з цим завданням. Але вона, на жаль, починає бачити, що i з богом трудно. Ну, наприклад, це питання з шлюбом, коханням i тому подiбним. Шлюб, на її думку, є явно невигiдна для обох контрагентiв операцiя. Скiльки вона знає шлюбiв, – родичiв, знайомих, при ятелiв i зовсiм чужих людей, – а серед них немає нi одного, ну, просто-таки нi одного щасливого. А тим часом усi кажуть, що без щлюбу нiяк не можна обiйтися, що щастя в шлюбi. Ясно, що тут якесь непорозумiння. Пан пастор каже, що це установа вiд бога. Дуже дивно, що всi божi установи такi невдалi й вимагають корективiв. Для чого, наприклад, на все життя робити контракт? Ну, добре, барон Роршадт хотiв мати молоду жiнку. Вiн старий, хорий, негарний. Розумiється, полюбити його не може нiхто Але вiн багатий. Вiн може купити. I вiн купив її сестру, Фрiду їй було двадцять п'ять рокiв, коли вони зробили контракт. Тепер вона страшенно мучиться з ним. Але контракт на все життя, i вона нiчого не може зробити. Виходить, вона обдурена, бо вона не знала, як буде їй житися з бароном. А розiрвати не можна. Або тепер те саме з нею. Ну, добре, князь Шванебах потребує мати молоду любовницю. Це зрозумiло й натурально, з цим нiхто не спереча ється. Вiн має грошi. Труда їх не має. Вiн може купувати, вона повинна продатися. З цим також нiхто не сперечається. Але вся справа в тому, як саме продаватись. Для чого неодмiнно на все життя? Яка рацiя? I для чого так нерозривно? Це ж страшенно непрактично! А потiм ще одне як можна мати дiтей з чужою людиною? I через що батько є голова родини? Хiба вiн родить дiтей? I хiба вiн напевне знає, що то його дiти? Мати – раз у раз мати своїх дiтей, а батько завсiди – пiд сумнiвом. От коли б вона вийшла замiж за Шванебаха, хiба ж би вона могла все життя знати тiльки його одного? Кожний чоловiк за все життя знає багатьох жiнок. Через що ж жiнка мусить знати тiльки одного? Абсурд явний! Але князь Шванебах напевне ж не згодиться, коли вона йому чесно скаже, що вона не гарантує йому вiрностi. Значить, треба брехати й обдурювати? Або не продаватись. А не продаватись не можна – вона бiдна, її нiхто з їхнього кола не вiзьме без грошей. А за людину не з їхнього кола теж не можна виходити. Вона хотiла це раз зробити, i це була така драма, яка трохи не скiнчилася смертю. Ну, що їй робити? Що може пора дити пан пастор i релiгiя?

Це одне питання. А друге – кохання. Пан пастор каже, що всi її нiчнi думки та почування – нечистi, грiшнi, всi вiд диявола. Коли уважно над цим подумати, то знов виникає багато сумнiвiв. Що за рацiя боговi вiддавати в монополiю дияволовi так багато всяких приємних i необхiдних речей? Яка прекрас на рiч кохання, а надто кохання без дозволу, тайне, неподiльне нi з ким, сховане, що сповнює всю iстоту кричущою радi стю i щастям. Але воно – вiд диявола! Як любо, як мило в пiнистому гомонi ресторану пiд гондливi звуки музики чути в собi радiсне, здiймаюче шумовиння вина Але воно – вiд диявола! А танець? Коли гаряча рука чоловiка обiймає за плечi, а все тiло ниє, спiває и гойдається солодким ритмом! Але й це вiд диявола. Що таке торгiвля? Обман, загальний обман. А тим часом усе купується й продається: одежа, їжа, книжка, музика, авто, навiть право померти й бути похованим. Хiба нi? А обман – од диявола Значить, майже все життя вiд диявола. Бог же лишив собi молитву, церкву, пiст, шлюб, любов до всякого ближнього без розбору, нi за що нi про що, роздавання свого майна кому попало, одне слово – всякi нуднi, чуднi, непрактичнi, неприємнi, а то й зовсiм неможливi речi Який же сенс у цьому?

Ну, що їй робити з собою? їй, наприклад, дуже приємно бувати в товариствi з одним жонатим чоловiком. Вiн уже немолодий, вiн не такий гарний i милий, як Макс, про якого вона вже казала пановi пасторовi. (Нiхто нiколи не може їй бути такий любий, як бiдний Макс!). Але й цей їй дуже приємний їй приємно, що вiн iз такою побожнiстю, покiрнiстю, жагою дивиться на неї. її хвилює, коли вiн говорить їй на вухо непристойнi слова, її кидає в такий солодкий жар, коли вiн коротенькими, швидкими поцiлунками ходить їй по руцi до самого лiктя. I вона вночi думає про його всякi-всякi речi, що, напевне, вiд диявола. Ну, що їй робити з ним? Ну, добре, вона вже прогнала його, вона вже не бачиться з ним, вона вже навiть старається не думати про нього. Але вона не може прогнати з себе хвилювання, взагалi, вона не може не почувати замирання в грудях, коли зустрiвається очима з гарним чоловiком. їй любо, їй солодко бачити, чути, тягтися до чоловiкiв. От вона говорить це цiлком одверто, щиро. їй соромно за це, дуже соромно. Вона совiсно читає всi молитви, стоїть навколiшки на жорствi, не їсть м'яса, виконує всi рецепти пана пастора, але що ж вона винна, що це не помагає? Бог чомусь надзвичайно стримано ставиться до її старання, наче йому зовсiм не хочеться, щоб вона перестала бути грiшною. Може, й справдi так?

Про театр же їй просто й говорити не хочеться – це не те, що монополiя, а чисте царство диявола А тим часом коли б вона могла стати артисткою, то, здається, пiдписала б… Нi, нi, вона говорить безсумнiвнi дурницi. Вона зовсiм не хоче бу, ти артисткою, це нiсенiтниця.

Взагалi, вона говорить дурницi сьогоднi. Вона вiрить у бога, вона любить його, вона хоче бути всiєю душею приємна йому. Але от тiльки одне питання: що, власне, боговi до неї? Ну, що йому, такому великому, такому всевладному, за приємнiсть од якоїсь малесенької iстотки, як вона? Та вiн не повинен помiчати її. I, взагалi, бог напевне зовсiм не такий, як його малюють. Бог повинен бути величезний, грандiозний, безгнiвний, зовсiм зовсiм не зрозумiлий. I грiхи всi, i злочинства, i святiсть, i непристойностi, i кохання, i усе все, що дiють люди, все, що тiльки iснує, все є його справа, нi за що вiн не може, не повинен сердитись, карати, милувати. I люди зовсiм не повиннi нi прохати його, нi молитись йому, нi боятись його, бо це ж безглуздо. Живуть же тварини, не думаючи про бога, не молячись йому, не боячись його, а проте вони живуть iз дозволу й волi бога Значить… Ну, от знову пан пастор невдоволений. Вона знову говорить дурницi? Правда? Але що ж вона винна, що такi думки приходять їй у голову. Диявол? Ну, от знову – всяка розумна, розсудлива думка вiд диявола.

Ну, от вона хоче зробити одну рiч. То неправда, що вона казала про ненависть до батька. Навпаки, вона любить страшенно батька, вона так любить його, що вночi iнодi ходить до його кабiнету й цiлує тi речi, до яких вiн торкався. Це їй соромно признаватись, але вона говорить пасторовi як представниковi бога. А бог сам повинен це знати. Але вона не може любити графа А раптом вiн справдi не батько її? А раптом її батько десь-iнде, хтось iнший? А граф тiльки з непорозумiння має її любов, краде, значить, її любов? Хiба можна любити серед таких умов? Отже, їй треба знати напевне, хто її батько. Навiть не це, а тiльки, чи граф батько їй, чи нi. Бог повинен бачити її муки. Але навiщо вiн допускає їх? Чого йому не сказати їй просто й одверто, що граф не є її батько? Чому? Коли вiн справдi все знає, всiм пiклується, до всього втручається, то хай же вiн скаже їй, чи граф батько їй, чи нi. I хай скаже просто, без нiяких ухилянь. Хай дасть їй якийсь знак. От, наприклад, вона перед одходом до пастора забула в ван нiйкiмнатi синю вазочку з орхiдеями. Коли бог хоче їй вiдповiсти на її питання, нехай перенесе вазочку з ванни в її кiмнату. Коли граф її батько, нехай бог поставить вазочку на стiл перед i анапою Коли не батько, хай поставить на маленький столик у кутку. I нiчого бiльш. Вона не вимагає, щоб ста лось якесь чудо. Нехай прийде мама або покоївка, побачить вазочку й перенесе. Нехай усе зробиться цiлком природно, без чудес. Вона ж не вимагає, щоб вiн для неї перетворив воду в вино або що небудь подiбне. От тодi вона знатиме напевне, що бог є, що вiн саме такий, яким його малює пан пастор, що вiн клопочеться про людей, що йому страждання їхнi не байдужi. Можна про це думати? Можна ставити боговi такi умови чи нi?

Старенький пастор ощелешено, безпорадно слухає бурхливий потiк слiв, дивиться на гаряче, потемнiле вiд пiднесення лице й чує, що вiд цеї пришелепуватої й нещасної дiвчини болi в шлунку стають нестерпнi. Вiн одкидаєтбся на рiвну спинку стiльця, набирає повнi груди повiтря и крутить головою з таким явних виразом неможливостi далi слухати, що Труда замовкає й починає чекати: коли вiн пересердиться, вiн дасть їй вiдповiдь на всi її питання, вона, здається, була досить одверта.

Але старенький заплющує круглi, опуклi очi i з виразом тупого страждання сидить непорушно й мовчки.

В кiмнатi вже темнiє. Перед розп'яттям три свiчечки догорiли до краю, поспускавши набiк нагорiлi гнотакну, як перетомленi собачки язики. На дитячо-рожевiй лисинi пастора та на опуклих баньках заплющених очей мляво ворушиться свiтло свiчок. Пастор трудно здiймає повiки.

– Приходьте, дитино моя, iншим разом. Подумайте самi над своїми, словами. Нехай вам поможе господь вибратись iз вашої ковбанi тьми й грiховних думок. Не можу я сьогоднi, доню. Iдiть iз богом.

Труда тихенько пiдводиться i, як вiд заснулої в колисцi дитини, навшпиньках, i озираючись, iде до дверей.


***

З нiжним сумом дзвякає замок старовинної скриньки, рiзнофарбним переливом блискає фамiлiйна велична таємна релiквiя. I так само, як щоразу, принцеса Елiза вiд погляду на неї почуває себе самотньою на свiтi, покинутою серед чужих людей маленькою дiвчинкою, безпорадною й безсилою. I знову вже стоять в очах страшнi, виряченi очi батька – чи вiд жаху смертi, чи вiд тиску повiтря при падiннi – розсiчена крилом апарата голова брата, знову та сама тоскна млоснiсть пiд грудьми.

Але як тiльки холоднуватi краї брильянтiв нiжно й гостро торкаються її шиї, як тiльки загоряються стрiлчастими спектрами в дзеркалi, так дивним дивом на неї спадае звичайний, величний, строгий спокiй. Неначе якийсь незримий, гiпнотизер ззаду владично кладе їй руку на голову й розтоплює у своїй волi всi її згадки, самотнiсть, тоскнiсть. Вона несе на шиї коронку Зiгфрiда, емблему влади кращих, благословення вiкiв, символ вищостi, вибраностi, вiдзначеностi перстом вищих силЯк же може вона бути самотня, безсила?

До кабiнету графа на засiдання берлiнської органiзацiї друзiв увiходить не князiвна Елiза, а королева – на засiдання i свого кабiнету мiнiстрiв. Увiходить так просто, так ясно, з такою певнiстю за кожний свiй рух, з якою рiдко входили монархи, що за їхнiми спинами стояли мiльйоновi армiї. I для кожного в неї знаходиться вiдповiдне до значення стану його слово, погляд, посмiшка.

I чергове зiбрання берлiнської органiзацiї, одне з нуднуватих досi, безживних зiбрань, раптом стає цiкаве, повне змiсту й ваги. Князь Шванебах, секретар органiзацiї, високий, рiвний i такий серйозний, точний та коректний, неначе зроблений на найкращiй фабрицi, прохає дозволу в принцеси розпочати засiдання. Принцеса дозволяє, але поза чергою вона хотiла б, щоб її зазнайомили iз загальним станом їхньої великої справи тут, у Берлiнi.

Князь Шванебах точно й механiчно-згiдливо нахиляє голову, потiм пiдводить її, розгортає папери i, як рахунковий апарат, починає викладати з себе цифри.

Портрети на стiнах кабiнету слухають справоздання з тою самою непорушнiстю й серйознiстю, що й члени зiбрання, з тою тiльки рiзницею, що князiвна Елiза очi присутнiх на собi. Ловить, а портретiв нi.

Так: становище берлiнської органiзацiї бездоганним назва ти не можна. Але ще одне питання: в справозданнi високоповажного секретаря декiлька разiв згадується Iнарак. Принцеса, розумiється, чула про цю органiзацiю, але їй хотiлось би докладнiше довiдатися про неї.

Буває, що тихого осiннього дня, коли вся природа куняє, раптом звiдкись зiрветься вiтрець i пробiжить по сухих, лисих голiвках будякiв. Будяки сухенько зашелестять, заворушаться й знову застигнуть у старечому дрiманнi. Зашелестiли, заворушилися члени зiбрання, захитали лисими головами. Тiльки Шванебах, не мiняючи нi тону голосу, нi виразу сухого, серйозного лиця, коротко вклоняється й починає давати iнформацiї.

Як вiдомо її свiтлостi, слово "Iнарак" це скорочення назви цiєї органiзацiї: "Iнтернацiональний Авангард Революцiйної Акцiї". Це нелегальна, терористична, соцiалiстична органiзацiя, що має за своє завдання боротися з iснуючим ладом. Рiзниця її з iншими соцiалiстичними органiзацiями та, що вона в основу своєї програми кладе етичний момент, її швидше мож на назвати сектою, анiж справжньою робiтничою органiзацiєю. Їхнiй статут вимагає вiд їхнiх членiв строгого аскетизму, абсолютного уникання в якiй-будь формi експлуатацiї чужої працi, безумовної правильностi й чесностi iз своїми членами-товаришами, безоглядної вiдданостi органiзацiї, фанатичної дисциплiни й готовностi щохвилини померти за своє дiло. Деякими рисами ця органiзацiя нагадує органiзацiю первiсних християн, розходячись, розумiється, в усiй основi свого вчення з християнством. Легальнi соцiалiстичнi органiзацiї ставляться до Iнараку негативно, а часом i вороже. А тим часом Iнарак має серед цих органiзацiй багато своїх членiв, якi, будучи легально в тих партiях, мають змогу вести пропаганду серед товаришiв i ховатися вiд полiцiї.

Силу Iнараку рiзно оцiнюють. Однi вважають його за маленьку купку фанатикiв, божевiльних або злочинних iндивiдiв, другi перебiльшують його силу, гадаючи, що сила Iнараку колосальна, що адепти його є серед рiзних шарiв громадянства. Головною методою боротьби Iнараку є терор. Як вiдомо її свiтлостi, вони вбивають видатних капiталiстичних проводирiв, членiв уряду, грабують банки, називаючи це експропрiацiєю, пускають часом у повiтря цiлi будинки. Iнарак є неминуче явище, логiчний наслiдок того соцiально-полiтичного режиму, який установили сучаснi господарi країни, це – природна реакцiя на деспотизм i соцiальний терор королiв бiржi. Iнарак є по всьому свiтi. Центральне Бюро його в Парижi.

Далi князь Шванебах серйозно, дiловито, точно наводить факти i цифри вбивств, експропрiацiй, повисаджуваних у повiтря будинкiв, не виявляючи нi радостi, нi суму. Нарештi, з дозволу її свiтлостi, читає недавно прийняту їхньою органiзацiєю постанову, де кажеться:

"Шляхом таємного входження в органiзацiю Iнараку пропонується поглиблювати невдоволення активних шарiв пролетарiату й посувати їх на найгострiшi виступи. Одночасно не випускати з уваги пiдриву впливу самого Iнараку".

Хижа, загострена горiшня губка принцеси ледве помiтно здригується розумiнням i похвальним усмiхом. Князь Шванебах, схопивши цей усмiх, уперше за ввесь вечiр робить перебiй, виразно й переможно зиркнувши на герцога бравншвайзького, противника цiєї резолюцiї. Герцог у вiдповiдь приплющує очi: вiн не хоче вступати в дебати.

Але князiвна Елiза ловить i погляд Шванебаха, i приплющенi очi герцога. Очевидно, не всi згоднi з такими методами боротьби? Щодо неї, то вона стоїть за все, що веде до мети, за всi методи, за всяку хитрiсть, жорстокiсть i безмилосерд-нiсть з ворогом. Вона заприсяглася на коронку Зiгфрiда й присягу ту може повторити знову: найлютiша кара злочинцям за смерть її батька i брата не може надолужити цiсi втрати, понесеної Нiмеччиною!

Дитячий, чистий овал загострюється на пiдборiддi, як у старої дшки, зеленi очi хижо, колючо розтягуються Принцеса здiймає з шi!i сховану пiд сукнею коронку, що бризкає, на всi боки iскрами камiння, i кладе її на стiл перед собою. Побожний шелест проходить зiбранням, i всi голови, як голови худоби вздовж ясел до оберемка сiна, повертаються вздовж столу до коронки. Це ж бо вона, коронка Зiгфрiда, вона сама! Це ж бо древнiй заповiт, це – запорука перемоги!

За одними встають другi, усi, i неначе волхви над яслами з народженим Iсусом, зворушено i з надiєю дивляться на святу релiквiю великого роду. I деяким iз тих, що в них вiра в їхню справу була вже подiбна до засушених квiток, якi вiд необережного руху можуть розсипатись, раптом стає солодко i хвилююче-страшно, а що, як здiйсняться, справдi, мрiї?! I хочеться їм хоч кiнчиком пальцiв доторкнутись до святинi, стати перед нею навколiшки й зашепотiти щось давнє-давнє, забуте, дитяче, побожне, нерозумне, але певне певне!

Нi, це засiдання не подiбне до всiх iнших засiдань. Це може сказати навiть Ганс Штор, що нiколи, стоячи за дверима кабiнету, не чув за ними такого молодого, запального тону немолодих i незапальних голосiв, як цього разу. Iстинно – впущено у вулiй царицю-матку.

I вечеря сьогоднi скидається вже не на "скубання понитчини в домi iнвалiдiв", як каже раз у раз Страховище, а на зустрiч друзiв юнацтва, що довго не бачились мiж собою.

А старий граф не тiльки не сердиться на Труду, що не з'являється до столу, а ще й, сидячи поруч iз Шванебахом, добродушно, iронiчно потiшає його:

– Нiчого, друже, нiчого. Страховище тiльки шумує, з неї буде добре вино. Вона на доброму шляху: в ролi святої черницi. Не треба їй перешкоджати: з черниць бувають часом непоганi жiнки.

Князь Шванебах акуратно, важно, з увiчливою автоматичнiстю майже за кожним словом каже "дякую" й хитає головою. Але невiдомо, чи задовольняє його таке потiшання. Проте старий граф i не докопується, iстинно, у вулiй iз старими засохлими трутнями впущено молоду царицю матку! Який гомiн, гудiння, який блиск в очах! Не диво – в них одбивається молодiсть i коронка.


***

Свята черниця поважно, строго повертається додому, мiцно тримаючи молитовник iз кiстяними защiпочками в руцi. Як же iнакше може повертати людина, щойно вступивши в безпосереднiй, одвертий договiр iз богом? Для чого, власне, справдi рiзнi посередники? Чому вона (ну, хай собi велика грiшниця, розпусниця. Страховище, це для бога не повинно грати ролi, бо вiн же сам їй такою дозволив бути), чому вона не може просто запитати його в тiй справi, яка так iнтересує її? Ну, правда ж: нiякого особливого чуда, нi грому, нi блискавок не треба. I питання буде розв'язане, i вона стане така слухняна, така чиста, така… свята, як тiльки бог захоче. Вона робитиме все, що скажуть посередники бога, вона може пiти в монастир, у пустелю, буде їсти тiльки акриди й дикий мед, спати на жорствi, носити волосянi сорочки. (Цiкаво все ж таки, де їх тепер узяти, нема ж нiяких фабрик волосяних сорочок). Одне слово, коли боговi хоч трошки цiкаво, щоб вона була добра, вiн повинен, вiн просто мусить пiти на її умови.

Ганс Штор бачить, як графiвна Труда проходить по холу нагору до себе. Гостi вже перейшли до їдальнi, i графiвнi теж слiд би зiйти туди. Ганс Штор дозволяє собi обережно натякнути графiвнi на її обов'язки. Але, справдi, "Страховище" – iм'я досить справедливе для цiєї дiвчини. Вона спочатку навiть не чує, що їй говориться, вона йде собi з замрiяними очима, думаючи, очевидно, про роль у якiйсь новiй своїй комедiї. Опiсля прислухається, нетерпляче знизує плечима й дивується як можуть до неї чiплятися з такими "дурницями"? (Так, власне, i каже: "дурницями"). I поважно, строго йде нагору.

Але Ганс Штор бачить, як вона нагорi зупиняється й довго стоїть непорушне, немов вагаючись. Дивна дiвчина: то зробить кiлька крокiв, то зараз же вертається назад, неначе злякавшись, навiть дивиться вниз до Штора, шукаючи в нього рятунку В чому рiч?

Але рятунку немає. Треба йти. Треба твердо, мужньо, рiшуче йти. Труда заплющує очi, як у дитинствi, коли треба було входити до темної страшної кiмнати, i прямує до своїх дверей. Але тут її опадає такий жах, що вона всiєю спиною спирається об стiну, притулює руки долонями й прилипає. Зараз сам бог говоритиме з нею! Зараз вона торкнеться слiдiв його перебування тут, у цiй кiмнатi. Зараз вирiшиться все те, що ночами i днями стоїть болючою колючкою в душi, i стане легко, зрозумiло, вiльно, затишно, як давно давно колись у дитинствi, коли вона бiгала до тата, сiдала йому на колiна й приплю щувала очi на лампу, а в очах стояли теплi, жовтi вiники променiв.

Чиїсь кроки внизу. Труда вiдлипає вiд стiни, швидко-швидко хреститься i з одчаєм рве дверi до себе. Вскочивши до кiмнати, вона стає зараз же бiля порога i, тримаючи себе за груди, бо в них нема повiтря, боязко, з наготовленим жахом побожностi в очах обводить ними кiмнату. Горить лампа в кутку над канапою, бiля канапи столик стоїть. Стоїть так само, як стояв усе, невинно, байдуже, i нiчого на ньому немає. Очi тоскно, швидко, надiйно й заранi готовi до того самого, перебiгають на маленький столик у кутку. Стоїть маленький столик, що на ньому ранiше стояли грiховнi фотографiї улюблених артистiв, а тепер стоїть маленьке розп'яття. I так само порожньо, байдуж е, неначе все так i повинно бути. I вся кiмната до жаху, до одчаю порожня, байдужа, така сама, як завжди, як повинна бути. Труда бiжить до ванної кiмнати: на тому самому мiсцi, на туалетному столi, синiє ваза з орхiдеями, байдужими, невинним й, неначе їм тут так i треба стояти!!!

Графiвна Труда почуває, як на неї злягає страшенна слабiсть. Ноги не тримають, наче вона оце вперше встала пiсля довгої хороби. Значить. значить, нiчого нема? Значить, йому байдуже? Значить, не скаже? Значить, i далi так?! Ну, добре ж, коли так!

Труда лягає на канапу й кидає вiд себе молитовник iз кiстяними защiпочками на стiл. Добре, добре!

Раптом дверi швидко розчиняються, i в кiмнату без стуку, в капелюсi, з невеличкою валiзкою в руцi вбiгає Фрiда. Вбiгає й зараз же замикає за собою дверi Потiм дрiбно пiдбiгає до терасового вiкна й щiльно зашморгує на ньому портьєри. Аж пiсля того кидає валiзочку на стiл, а сама падає на фотель i зачинає плакати, неначе плач її є найкраще роз'яснення її чудної поведiнки. Плачучи ж, шукає на грудях, у рукавах, по всiх мiсцях, де дами споконвiку ховають хустки, своєї хустинки й не находить.

Тодi Труда швиденько з хмурою дiловитiстю знаходить чисту хустку, тикає, як слiпiй, у руки Фрiдi й мовчки зупиняється коло неї, поглядаючи на сестру так, наче та робить якусь важну операцiю Щоб нiщо не перешкоджало операцiї, Труда обережно здiймає з голови Фрiдi капелюх i, як тарiлку з водою, ставить на стiл поруч iз валiзочкою.

Хвилясте каштанове волосся – прибране в загонисту зачiску Фрiда робить її тiльки тодi, як дуже хоче подобатись, – тодi одкривається її чисте опукле чоло, волосся спливає хвилястими пасмами назад, очi здаються бiльшими i ще здивованiшими, але заразом i трошки нахабними, ротик зовсiм малесеньким, але лукавим, одне слово – загонисте.

Але тепер до цих рясних, дитячих слiз, до цих негарно поморщених, мокрих губ ця зачiска зовсiм-зовсiм не пiдходить, i аж жаль дивитись на неї.

Одначе операцiя хутко кiнчається, навiть другої хустки не треба Фрiда, клiпаючи на свiтло мокрими вiями, подiбними до ряду знакiв оклику, i час од часу здригуючи спухлими устами, категорично заявляє, що вона додому – чи то пак! – до барона бiльше не вернеться, що вона цю нiч переховається у Труди, а завтра а завтра, ну, втопиться чи отруїться, їй байдуже. Вона не має бiльше сил терпiти цю каторгу, це катування, що на неї склали їхнi милi батьки…

Труда сiдає поруч iз Фрiдою й витирає їй краплини сльози з пiдборiддя й сукнi.

Фрiда зневажливо, безнадiйно вiдмахується головою.

Ах, їй тепер усе одно, нехай усi її сукнi заллються слiзьми, проклятi, паскуднi, мерзеннi сукнi! I капелюшiцi!..

Вона сердито спихає капелюш додолу й витирає мокрi вiї. Годi! Хай, кому хоче, тепер купує!

– Що ж сталося, Фрiдо? Щось нове?

Боже мiй, хiба старого не досить, щоб повiситись? Нове? Нiчого нового. Сьогоднi був звичайний чай. Ну, чай як чай. Але, на горе, прибув i аташе шведського посольства. Ах, так собi, нiчого надзвичайного! Але досить гарний, розумний (пiдборiддя таке випнуте, вперте – мабуть, цiлується твердо й смачно). Але, головне, закоханий у неї до непристойностi. Ну, виразно, одверто, настiйно закоханий. Це – головне. Не для неї головне, а для барона, розумiється, їй що! Пфi! Головне – барон. Коли аташе тiльки з'явився в салонi, коли вона побачила "мокру" посмiшечку барона, ну! – вона вже знала, що щось буде. Неодмiнно! Ну, так i вийшло: бароновi раптом захотiлось, щоб вона протанцювала велику бiскаю. Подумати собi: велику бiскаю в салонi, перед усiма! Розумiється, коли сам чоловiк у своєму домi хоче, щоб його жiнка танцювала i остям бiскаю, то вони теж починають просити, їм що! Пфi! Будь ласка. Звичайно, її так це обурило, що вона навiть пiшла до себе, хоч аташе незвичайно гаряче прохав її. На жаль, занадто гаряче, бо якраз через це барон i розпалився до такоi мiри, що почав навiть спадщиною загрожувати, коли вона не затанцює. Ну, добре ж, коли так! Вона згодилась Коли сам чоловiк на це штовхає, – будь ласка. Вiн налягав, щоб вона й одяглася вiдповiдно. Добре, i одяглась.

– Чекай, Фрiдусю! Адже не одягатись, а роздягатись треба для бiскаї?

– Ну, так, розумiється, роздягатись.

– Значить, усе-усе як слiд? Зовсiм-зовсiм гола?!

– Ну, розумiється! Звичайно, пояс, черевики, зачiска. Ти можеш собi уявити, як я себе почувала в такому виглядi.

Труда задумливо дивиться на перекинений догори черевом капелюш на пiдлозi й тихо промовляє.

– А це могло б бути й непогано. Тiло ж у тебе гарне.

Фрiда спускає очi додолу, i на маленьких, як розрiзана надвоє вишня, устах лукавиться загониста посмiшка: треба було, подивитись на аташе, коли вона ввiйшла до салону! А коли почала танцювати, очi в нього стали такi, як колись вона бачила на пожежi в одного чоловiка: переляканi, здивованi, зачарованi, божевiльнi! Аж страшнувато було бiля нього танцювати, але… й приємно.

Та вся рiч, розумiється, не в цьому, а в баронi. Вiн навмисне стояв поруч iз аташе, щоб краще все бачити. Ух, ця жаб'яча постать, ця гостра лисина, вузюсiнькi, слизькi оченята, мокра, гидка, страшна посмiшка! Та ще поруч iз цим бiло рожевим, сильним, упертим красунем. О, вона, розумiється, вiд самого початку знала, для чого це все робилося. Але коли побачила, що вiн поламує пальцi, вона моментально кинула танцювати. Моментально!

Труда непорозумiло дивиться великими бронзовими очима на сестру: що ж тут страшного такого? Так, вона сама iнодi помiчала, як барон поламує пальцi.

Фрiда глибоко зiтхає й прохає цигарки. Вона мусить закурити. це занадто гидко. Що тут страшного? Гм! Це значить, що ця жаба в такому станi, що готова при всiх накинутись на неї (що раз уже ж i було!).

Ах, та навiть i не це головне! Головне потiм. Коли всi розiйшлись, почалася спочатку одного роду ревнiсть. Ага, аташе дивився, дивився, ага, закоханий, ага, хоче, хоче тебе, хоче, хоче… А сам гидко, слиняво труситься. Ну, одне слово – все, як звичайно. Все, щоб розпалити свої нiкчемнi старi сили. Ну, а потiм… коли пiсля того стало недобре, коли зразу заболiло у шлунку, почалось уже iншого роду катування. Теж звичайне. Але цим разом вiн заявив, що змiнив свiй тестамент! На випадок його смертi вона не повинна виходити замiж, а то позбавляється спадщини. От яка справа! Значить, вiн купив її й на все життя, й пiсля своєї смертi. От так о то виходить Ну, коли так, вона зараз же схопила, що могла, й утекла. Нехай, що хочуть, те й роблять, а вона бiльше туди не пiде! Краще вона буде, як Труда, молитися, стояти на жорствi, краще вже пiде до монастиря, вiддасть себе боговi, яiж такiй паскудi!

Труда раптом пiдводить голову i струшує стриженими синьо-чорнидiи кучерями. Ах, боговi! Бог iз тими, в кого є грошi. Нiякого бога нема, а все нещастя жiнки, що в неї нема грошей. От i все. Через що Фрiда стала жiнкою жаби? Коли б у неї були грошi, хiба навiть їхнiй милий деспотичний батько вiддав би її за цю гнилу мавпу?

Грощей. грошей, грошей треба! От увесь бог. I тодi не буде нi баронi, нi Шванебахiв, нi каторги, нi нотацiй, нi непристойностей, нi жорстви – нiчого! I все буде вiльне й ясне. Грошей!!!

Фрiда несподiвано по-дитячому схлипує старим плачем, трохи нiяковй вiд цього й солiдно, сумно зiтхає: де ж вони можуть узяти грошей?

Труда хмуро, грiзно, непохитно стискує над бронзовими очима густi синюватi брови. Знайдуться грошi! Знайдуться. Нехай. Вона не раз говорила мамi, Адольфовї, батьковi, всiм, що вона зробить їм страшний скандал, коли далi так буде йти. Вони не вiрять? Ну, добре, тепер вона покаже. Тепер вона може робити, що хоче. I коли так:, коли їх продають жабам i не хочуть уступитися, то вона сама иступиться за них обох. Недай Фрiда не журиться: грошi будуть!

Фрiда несмiло, здивовано, захоплено дивиться на молодшу сестру: Страховище, очевидячки, знає якийсь спосiб. Страховище дiйсно зробить, коли так насуплює брови i струшує волоссям.

– Де ж ти вiзьмеш, Трудо? Можна знати?

– Нi. Не можна. Лягай спати Завтра рано я тебе сховаю деiнде, а потiм ми оселимось разом, i вони побачать. I зараз же цокличймо до себе в гостi аташе, а жабi пошлемо запросини. Нехай приходить. Добре?

Фрiда, зiтхав, посмiхаєтеся й поводить плечима так, наче вже чує на них гарячу, сильну, вперту руку аташе.

А потiм старша сестра вiддає не тiльки всю свою волю, але и стомлене тiло в цупкi, рiшучi, смуглявi ручки молодшої. Руки цi роздягають її й пiдводять до лiжка й укладають у постiль., Як чудово визволитись од своєї волi, вiд сумнiвiв, од турбот, страху, зрадливих надiй. Легко, як пушинцi, що летить сйбi туди, куди несе чужа сила; затишно, як у дитинствi, в маминому лiжку!

Собi ж Труда стелить на канапi. Та як там стелить: кинула подушку та й усе. Їй спати ще не хочеться. Та й не можна. нiяк не можна спати; розпочинаючи кампанiю рiшучу, грiзну треба обдумати все, як слiд.

Лампу можна погасити й одчинити вiкна на терасу. Мiсячна нiч густозапашна, таємна, любовна, така. як та. коли з Максом тiкали, пливе над садом, над будинком, над Шванебахами i синiми вазочками iз бiдними-бiдними орхiдеями, що так i стоять у ваннi. На терасi бiдолахи пальми тоскне ни дiють у куточках, сумуючи за своїми африканськими ночами. I вони в неволi! Хоч би вiкна з тераси до саду вiдчинили їм, хай би трiшки волею подихали!

Труда тихенько вилiзає крiзь вiкно на терасу й одчиняє вiкна Вiтер густо дихає їй у лице й обiймає свiжими, нiжно пухнастими лапами. Безвуха, оголена голова мiсяця з прова леним носм лукаво й цинiчно посмiхається iз срiбно-блакитної височини: не одну цiкаву рiч вона бачила звiдти за своє довжелезне здiльйонновiкове життя. Над мiстом велетенським вiялом стоїть свiтло електрики, завзято борючись iз свiтлом мiсяця. I вiд тiєї боротьби стоїть неугавний, глухий, густий гуд.

Труда сiдає пiд пальмою, обнiмає одною рукою, як сестру, за шершавий многоповерховий стовбур i дивиться в тоскно-цинiчну посмiшку мiсяця. Смiшно йому з її вазочки з орхiдеями? Смiшно з її "кампанiї"? Розумiється, йому смiшно. Але хто знає, хто смiятиметься останнiй.

Труда стрiпує посрiбленими посмiшкою мiсяця кучерями i зручнiше обнiмає сестру невiльницю за стовбур.

Але в ту ж мить швидко повертає голову назад: у розчинених вiкнах спальнi принцеси свiтиться. Ага, вернулась королева з вечерi! Крiзь запнутi портьєри, крiзь щiлину часом видно тiнь, що ходить туди й сюди. Роздягається пишна принцеса. На нiч, мабуть, здiймає всi накладки з-пiд свого фарбованого волосся й гадає, що нiхто не догадується. От би пiдгледiти!

Страховище раптом тихенько пiдводиться i, забувши за пристойнiсть, за вазочку з орхiдеями, за жабу й кампанiю, навшпиньках пiдкрадається до вiкна принцесиної спальнi, сильно затиснувши щелепи. Вона тiльки на малесеньку хвилиночку зазирне й зараз же вiдiйде. Вiд цього волосся у принцеси не вилiзе i не злiзе з нього фарба.

Але Страховище бачить крiзь щiлину таку картину, що прикипає не нi одну малесеньку хвилиночку. Перед великим трюмо стоїть золотисто бiла, сильно вирiзана, з високими клубами й довгими ноiами постать гоюлої чужої жiнки. На високiй, довгiй шиї маленька голова, i з неї на пiнисто бiлi, пишнi, похилi плечi спадають червоно-золотi хвилi волосся, прикриваючи груди й сягаючи нижче пояса. I нiяких пiдкладок! В одному мiсцi темнiшi, в другому яснiшi, абсолютно нефарбованi! I нiколи не можна було подумати, що пiд цим чорним шовком, пiд цими стародiвоцькими сукнями таке несухе, гарячо-живе, таке пишне тiло!

Принцеса уважно розглядає себе в дзеркалi, потiм несподiвано весело, зовсiм по-дитячому цiлує себе в голе плече, швиденько накидає пеньюар i бiжить до ванни. I вона, ця засушена, неприступна, фанатична принцеса, вмiє себе так цiлувати.

Труда потихеньку, задумливо вiдходить од вiкна й iде до себе, зачинивши вiкна на терасу. На вiкнi в її кiмнатi сидить Фрiда й непохвально хитає головою: хiба ж можна зазирати в чужi спальнi? Не дай, боже, принцеса помiтила б! Ну, а яка ж вона принаймнi? Роздягнута була? Гарна? Волосся з накладками?

Труда мовчки бере Фрiду пiд лiкоть i веде до лiжка. Вони разом лягають в одну постiль, i довго чується шепотiння в темно-сiрiй од свiтла мiсяця кiмнатi. Потiм шепiт стає сонним i затихає. Пальми тоскно журяться в кутках тераси, i голова мiсяця з проваленим носом цинiчно посмiхається з їхньої журби.


***

I раптом над затихлим, заснулим, старомодним будинком серед ночi пiд цинiчносумною посмiшкою мiсяця прокочується страшна буря жаху. Дзеленчать i миготять знаками телефони, грюкають дверi, напiводягненi люди з сiрими обличчями й жахно розбудженими очима бiгають коридорами, скрикують, шепотять, бiжать нагору. До будинку пiд!їжджають авто з людьми, поодяганими в форму, хапливо входять у дiм, оточують його з усiх бокiв, увiходять до саду, нишпорять, обшукують Балакають коротко, вривчасто, таємно.

– Що сталося?!

Пропала коронка Зiгфрiда. Таємно, безслiдно пропала свята релiквiя, заповiт старого роду, благословення вiкiв, запорука перемоги, символ панування кращих!

От так пропала серед тихої ночi, без нiякiсiнького слiду крадежу, без найменшого гомону, без єдиного знаку, за яким можна б шукати її! Пропала мiж дванадцятою й першою годиною ночi, тодi, як у сусiднiй кiмнатi принцеса брала купiль. Коронка лежала на туалетному столi. Принцеса, роздягаючись, поклала її туди. За це вона могла ручатись головою. Але коли вийшла з ванни й хотiла сховати у скриньку з iншими релiквiями, коронки на тому мiсцi вже не було. Принцеса, одначе, не розповiдала, як вона шукала її, не казала, як гола, з розпанаханим од лютi пеньюаром, iз розпатланим червоним диким влоссям бiгала по спальнi, як лазила рачки по пiдлозi, мацаючи руками попiд столами, фотелями, шафами; як розкидала мокрi простирадла й рушники в ваннi, як скажено, тоненько завищала вiд слiпого страху й гризла зубами сукню вiд одчаю.

I старий тихий дiм – повний притишеного, зацiпленого шепотiння, шарудiння, сухих, напружених очей, тоскної шамотнi, пiдозрiнь, безнадiйностi, жаху. Одна тiльки принцеса спокiйнiша за всiх, тiльки вона чисто по-королiвському ставиться до великого нещастя з такою холодною, сталевою, величною гiднiстю, що старий граф готов стати на колiна перед цiєю сильною дiвчиною. Нi одного знаку хвилювання, нiякого гнiву, одчаю, нiякого рiзкого жесту! Наче не коронка Зiгфрiда пропала, а гребiнець iз її волосся.

Але хто ж, хто мiг учинити це жахливе святотатство? Яким способом? Усi дверi й вiкна на терасу та до кiмнат принцеси були позамиканi. Нiде нi слiду злому замкiв. Прислуга не могла пройти нагору, нiяк не могла. З саду через вiкна тераси нема змоги вилiзти, та й вiкна були позамиканi, та й чути ж було б щонайменший звук, бо вiкна й принцесиної, й Трудиної спальнi були повiдчинюванi, i нi принцеса, нi Труда з Фрiдою ще не спали, ще горiли в них лампи. Який же злодiй зва жився на таке очайдушне злочинство?

Старий граф iз графинею йдуть до Труди ще раз докладнiше розпитати, може ж, вони хоч якийсь гомiн чули. Але нi старий граф, нi графиня чогось не дивляться в очi одне одному, iдучи до дочок. Коли ж увiходять до Труди, старий граф щiльно, пильно зачиняє за собою дверi й вiкна.

Труда i Фрiда сидять мовчки в рiзних кутках канапи. У Фрiди очi повнi якогось iншого жаху, нiж ранiш. У Труди якийсь iнший вираз. Усе якесь тепер iнше. I тому старий граф також iнакше, нiж ранiше, пiдходить до дочок i важко дивиться на кожну по черзi. А стара графиня, як сполохана птиця, що до гнiзда її пiдбирається страшний ворог, тривожно готується до оборони.

– Коронки немає Чуєте? Трудо! Фрiдо! Коронки нема Пропала.

I Труда, i Фрiда мовчки дивляться на батька. Вони знають, що нема, але для чого ж їм це так чудно, з таким натиском говорити.

– Хто з вас у часi був на терасi? Ну?

Сестри мовчать. Фрiда швидко, злякано спускає очi на колiна собi, але Труда смiливо зустрiчає грiзний, важкий погляд iз-пiд сiрих стрiх.

– Я була.

– Ага. Що ж ти робила там?

– Що ж я могла робити? Розумiється, коронку крала!

Сiрi стрiхастi очi люто скидаються догори.

– Не смiй менi таким тоном балакати! Ти! Що ти робила там, питаю? Фрiдо, вiдповiдай!

Фрiда, як у дитинствi, злякано, мовчки наставляє на батька великi, здивованi, синi очi.

– Фрiдо, ти доросла замужня жiнка Ти повинна розумiти те страшне пiдозрiння, яке лягає на наш дiм. Одповiдай, – що робила там Труда?

Губи дорослої, замужньої жiнки по-дитячому морщаться, починають труситися, сльози викочуються iз здивованих очей i одна по однiй швиденько котяться по зблiдлих лицях. Вона не знає, що робила Труда. Вона спала. Чи той… Труда була на терасi, але вона там тiльки пiдглядала за принцесою в вiкно й зараз же вiдiйшла вiд нього.

– Пiдглядала?! Як покоївка? Дочка графа Елленберга пiдглядає до чужих вiконн!

– Я хотiла подивитись, чи справжнє волосся в принцеси.

Старий граф ступає крок наперед i простягає руку до Труди.

– Давай сюди негайно. Швидше!

Труда великими, нерозумiючими i вже знаючими очима скидає на батька.

– Що давати?!

– Трудо!!!

Бiдна птиця-мати може тiльки з жахом i одчаєм слiдкувати, як ворог усе ближче та ближче добирається до необачної, необережної дитини. Ах, одвести б його в другий бiк, на iнший слiд направити.

– Батьку, ради бога! Як ти можеш таке?

– Мати! Мовчи Страховище на всяке божевiльне страхiття здатне. Трудо! На терасу нiхто не мiг пройти. Коронка лежала бiля розчиненого вiкна на столi. Бiля того вiкна, куди ти пiдглядала. Ти розумiєш, що твiй дикий, страшний жарт зайшов занадто далеко? Розумiєш чи нi?

Труда не розумiє. Смугляве лице з синьою родинкою пiд ухом наливається темним, бронзовi очi стають гострi, стрибливi. Вона помалу пiдводиться, вирiвнюється й закидає го лову.

– Хто з нас, графе Елленбергу, жартує, це ще невiдомо. Та як-не-як, а вашi слова й ваше пiдозрiння на свою дочку страшнiшi за всяке страхiття.

I вона, не горблячись, як звичайно, не помахуючи по-хлоп'ячому руками, а рiвно, випростувано вiдходить до столу.

Граф чує тiльки цi два слова "графе Елленбергу", не "батьку", не "тату", а власне "графе Елленбергу"!

I графиня чує цi страшнi, незрозумiлi два слова. I чує, як старий тихо пошепки повторює: "Графе Елленбергу!"

Вiн якийсь час важко, ошелешено дивиться на Труду, потiм повертається до Фрiди й киває їй головою.

– Ходiм.

Графиня i Фрiда тихо виходять за старим графом, а Труда стоїть бiля столу i грається олiвцем, суворо насупивши брови. Згори донизу дiм обшукано, поперетрушувано всi кiмнати й речi прислуги; попереглядано всi закутки, всi слiди пальцiв на поросi балюстради. I на ранок усi пiдозрiння зупиняються на льокаєвi Фрiдрiху Баронеса Фрiда… виразно бачила на терасi тiнь людини, подiбної до льокая Фрiдрiха Вона не звернула потрiбної уваги, але цiлком виразно бачила мужчину високого росту з горбатим профiлем, як вiн швидко й нишком пройшов повз вiкно спальнi графiвни Труди.

Полiцiя й детективи, захопивши з собою очманiлого вiд жаху, непорозумiння и одчаю Фрiдрiха, спорожняють старий графський дiм. Чи дiйсно винен Фрiдрiх, чи нi, нi полiцiя, нi прислуга, нi принцеса, нiхто того не знає, але кожний розу мiє, що Фрiдрiх мусить бути арештований, щоб разом iз со бою занести в тюрму навiть тiнь пiдозрiння на старий графський дiм.

Граф Елленберг згоджується дати дозвiл на арешт Фрiдрiха. Вiн згоджується, але зараз же кличе графиню до себе в кабiнет.

Старi, змученi жахом i безсонням обличчя їхнi здаються ще старiшими. Старий граф одшморгує портьєри на вiкнах, одчиняє вiкна й гасить свiтло ламп Цi приготування не подiб нi до катування, але графиня дрiбно дрiбно хреститься за спи ною графа, в якiй почувається щось грiзне, невблаганне й таке знайоме.

Але рiвночасно й нове. заранi повна трiумфу певнiсть i страх од цiєї певностi.

Ах, вона знає вже, про що буде мова, про що так моторошно мовчать цi одвислi жовто-сiрi щоки.

Свiтло ранку, молоде, прозоре, лагiдно радiсне; невинний, чистин дух роси й зеленi, лукаво здивоване лопотiння шпакiв i завзяте, рясне джерютання горобцiв, – як це все не пiдходить до двох старих, напружено страждальних, мертво-сiрих облич.

Маленька, гостровида, з пов'язаною бiлим голiвкою, з напружено круглими, величезними очима нiчної птицi мишка, за якою зараз почнеться полювання старого, жовтого, лютого кота, сидить графиня в куточку величезного фотеля й нашорошено слiдкує за кожним рухом чоловiка.

От, нарештi, тяжко сiдає, кладе великi в ластовиннi руки на поруччя фотеля, очима надушує на мишку. А в очах – тривожна певнiсть.

– Коронку взяла Труда.

Мишка робить рух.

– Прошу не перебивати. Коронку взяла Труда. Ти сама це знаєш її загрози скандалом, її обiцянки Фрiдi здобути грошей, усе це, очевидно, мало на увазi саме це страшне, скандальне злочинство. Але не в цьому рiч. Я згодився на твої й Ганса домагання арештувати Фрiдрiха, але я зробив цю несправедливiсть умовно. Вiд тебе тепер залежить, чи я далi буду пiдтверджувати цю нашу жорстокiсть, чи замiсть Фрiдрiха вiдправлю Труду до тюрми. Чуєш?

Графиня вже знає, яка це буде умова. Все те саме, вiчне, неспокутуване прокляття їхнього життя!

– Отже, сьогоднi, зараз ти менi скажеш правду: чия дочка Труда.

Графиня заплющує очi й трудно, скорботно зiтхає: все те саме!

Але на графа це мовчазне, тужне зiтхання дiє як фальшивий, нахабний крик, повний брехнi й упертостi. Велика волохата рука стискується в кулак i б'є по поруччю.

– Ти скажеш! Сьогоднi ти скажеш менi! Сьогоднi ти, нарештi, в моїх руках. Все життя ти волочила по багнi моє iм'я, а тепер дiти твоїх полюбовникiв крадуть останнє, що лишилось у мене, честь мою?! Задушу тебе, прокляту, а її зараз же вiддаю судовiй владi! Кажи!

Графиня збирає все сграждання своє, ввесь страх, увесь одчай свiй у руки и простягає їх до чоловiка

– Присягаюсь же тобi всiм святим для мене, Труда – твоя! Труда – твоя!

Граф жадно, ловляче витягає до мишки жилрлу, одвислу шию.

– Ага, Труда моя? А хто ж не мiй? Адольф? Отто? Фрiда? Хто? Кажи!

I знову все вiд початку. I знову прокльони, загрози, сльози. Про Труду вже забуто. Хiба це важно: Труда, Адольф, Фрiда чи навiть покiйний Отто? Правди треба, правди!

I за певнiсть уже забуто.

I от уже знов, як не раз бувало, наче вперше, граф стоїть навколiшках перед зляканою цим бiльше, нiж його люттю, прилиплою до стiни графинею i, трясучи пiднятими, пiдведеними, як на молитву, руками, благає:

– Скажи менi правду, тiльки правду! Яка б вона не була! Благаю, молю, визволи вiд цих мук сумнiву! Яку хоч правду, тiльки, щоб уже кiнець. Ти ж зрозумiй: я не можу чути себе батьком, я не можу дозволити собi любити їх. Я ограбований з останнього, що є на старiсть у людини. Але я й любовi не хочу, нiчого. Тiльки спокою й правди. Присягаюсь тобi: я нiчого не зроблю Трудi, я покрию її злочинство, але за це скажи менi всю правду!

Але графиня, як розп'ята, тримаючись руками за стiну, мертвими губами шепоче все те саме:

– Всi твої! Всi твої!

I сльози муки за себе, за нього, за отих "усiх" котяться по лицi безупинно. Яку вона iншу правду може сказати йому, коли вона й сама не знає її?

I так само, як не раз уже бувало, графиня, сама трохи не вмлiваючи, помагає старому пiдвестися. Сама хитаючись од лютого болю у правiй половинi голови, що наче видушує око з лоба, одводить старого до спальнi й укладає в лiжко. I, коли бiдний, любий, вимучений, заплющивши очi, так тихо, так лагiдно й безживно шепоче: "I нiколи-нiколи я не взнаю, хто мої дiти", вона притуляється чолом до його подушки й гiрко-гiрко плаче.


***

– Пан президент у кабiнетi?

– Нi, попи в Залi Здоров'я!

I Вiнтер, уклонившись, уже хоче пройти далi: в Залi Здоров'я нiяких справ не допускається, навiть Вiнтеровi без над звичайної потреби вступ заборонений.

Але граф Адольф нiжно придержує пана секретаря за рукав i спокiйно просить негайно пiти и докласти пановi президентовi, що з ним хоче говорити граф Елленберг у важнiй справi.

Спокiй i певнiсть графа Елленберга такi твердi, що Вiнтер, трохи повагавшись, одважується рискнути I диво дивнеє: пан президент тiльки пильно похмурюють брови, мить думають i згiдливо хитають головою. О, Елленберг знайшов щiлинку, куди нiкому iншому не пролiзти!

Величезна мармурова зала з стелею-вiкном, що тепер утягнена в стiни, вся залита сонцем, якому милостиво дозволено виконувати свої функцiї в цьому, не всякому доступному, куточку палацу. Посеред зали прожогом виривається в золотисте ранiшнє небо фонтан i весело, дiловито падає вниз, в озерце, обкладене живою травою, квiтами й кущами. Навкруги озерця стоять апарати для всякого роду фiзичних вправ, починаючи вiд бiгання й кiнчаючи складним "хан-чу". Машини одверто, гордовито й холодно поблискують металом навiть тут людина без них нiщо. Травичка, квiточки, фонтанчики, все це миле, але дiйсне здоров'я дають тiльки вони, негарнi, байдужi й жорстокi.

Пан президент у боксерських коротеньких штанцях на голому тiлi, з виразом упертостi й лихої лютi б'є кулаками в рукавицях шкурятяне опудало, що гнучко пiддається пiд його ударами, хитро вгинається вбiк i несподiвано опиняється на другому боцi. Тут же поруч стоїть iз журналом пан боксмайстер (теж у коротеньких штанцях) i з виглядом професора, що слiдкує за надзвичайно важним науковим експериментом, пильно й заклопотано занотовує особливо важнi моменти. Трохи вiддалiк пан бадемайстер iз асортиментом рушникiв, простирадл i всякого iншого купальняного приладдя почтиво дожидає своєї черги.

В Залi Здоров'я, як у всьому палацi, нiщо не стоїть без дiла. Фонтан енергiйно, безупинно рветься вгору, обiгрiвається в сонячних променях, падає вниз i розбiгається кружальцями до берегiв. Машини, потрушуючись i подригуючи, тихо гуркотять, готовi, як i бадемайстер, обняти тiло великої людини, терти його, м'яти, голубити, насичувати токами всяких енергiй. Опудало терпляче, не жалiючись, пiдставляє то з одного боку, то з другого своє шкурятяне тiло й не крекне нi разу пiд лютими дiяльними ударами.

Граф Адольф iз тим самим виразом серйозної поштивостi й заклопотаностi, що й у бокс i бадемайстрiв, навшпиньках пiдходить iззаду й зупиняється.

Мертенс, зачувши кроки, озирається i вмить кидається на графа Елленберга з шкурятяними кулаками, люто кричачи:

– Обороняйтесь!!

Граф машинально пiдносить руки й злякано вiдсувається. Пан президент весело, задоволене регочуть, ритмїчно пiдкидаючи при цьому випнутим i здушеним штанцями животом. На сiдластому чолi, на вухах, на носi рясно блищать краплi поту. Все тiло, немолоде, але ще сильне, в жорсткому рiдкому волоссi на грудях i коротких ногах також масно мокрiє потом.

Кивнувши бадемайстровi, Мертенс прямує до мармурового ложа, нiжно рожевого, блискучого й холоднуватого.

Бадемайстер нiжно обхоплює пана президента в обiйми й починає з такою надзвичайною спритнiстю, швидкiстю й артистизмом обтирати спiтнiле тiло, що граф Адольф щиро милується. Витерши, бадемайстер кладе пана президента, як кохану, на ложе, прикривши тiло тонюсiньким полотном.

– Ну, тепер сiдайте. Щось iз принцесою? Приємне? Неприємне?

Граф Елленберг обережно посмiхається: як для кого, – для принцеси – неприємне, для iнших може бути… корисне.

Мертенс кiнцем рушника витирає пiт iз лоба, що знову виступив, як виступає вода на болотi, i час од часу, поки граф розповiдає, проводить рушником по лицi.

– Гм! Цiкава iсторiя "Загине коронка, загине рiд". Чудово. Ну, хвалю: хитро.? моїх рук повинна одержати? Добре. Де коронка? Покажiть.

Висновок для графа Елленберга цiлком несподiваний, i невiдомо, чи бажаний. I через те, що невiдомо, граф ще обережнiше, ще нiжнiше посмiхається.

– На жаль, пане президенте, я не знаю, де коронка. До викрадення не причетний.

Мертенс махає собi на лице рушником, не зводячи пильних, допитливих очей iз горбуватого, жовтаво-мучнистого лиця.

– Ну, добре. Менi байдуже. Але коронку негайно доставити менi. Принцеса дiстане її разом iз моєю рукою. Я врятую їхнiй рiд!

I на вкритих потом твердих губах виступає iронiчний усмiх. Усмiх цей перекидається на графа Адольфа й розгорається в тихий смiшок.

– Але ви вiдповiдаєте Чуєте? Що?

Це вже не так смiшно. I граф Адольф iз вiдповiдним виразом лиця пробує вияснити це пановi президентовi. Але пан президент не хочуть навiть слухати коронка мусить бути знайдена якомога швидше й за всяку цїну. Кредит необмежений. Хоч пiв Об'єднаного Банку. Досить? Що?

Граф Адольф смiється з милого дотепу пана президента, але зеленi, банькатi, розумнi очi пана президента знову пильно й допитливо впиваються в м'яке горбувате лице з сiро-жовтими вiями. I знову граф не знає, чи бажано йому пiдтримувати цю допитливiсть, чи швидше розiгнати її.

Але пан президент мусять набиратися здоров'я – авдiєнцiя скiнчена.


***

"Негайно й за всяку цiну".

Легко пановi президентовi давати категоричнi накази, але як виконати їх у такiй загадковiй справi?

Що батько даремно складає пiдозрiння на Труду, це ясно стає й дитинi, побалакавши з пришелепуватою дiвчиною. Та й сам батько вже, здається, не дуже вiрить.

Та як-не-як, а випадок такий, що використати його можна для розумної людини чудово, i, хто врятує смiшну, дурненьку коронку, той урятує старенький, одмерлий рiд, династiю. Послуга немала. А за це треба немало й заплатити.

У графовiй приймальнi уже чекає президент полiцiї з якимсь молодим добродiєм, високим, тонким, iз сокируватим носом i гарними, нiжними очима.

– Дозвольте представити вам, ваша свiтлосте, доктора Тiле, нашого найенергiйнiшого й найталановитiшого детектива. Доктор Тiле працює в нас iз власної охоти й любовi до свого мистецтва.

Доктор Тiле вклоняється й посмiхається такою нiжною й уважною посмiшкою, наче вiн уже давно й гаряче любить графа Елленберга i йому зразу можна довiрити найiнтимнiшу справу. Слухаючи його свiтлiсть, вiн схиляє гладенько зачесану, з блискучим продiлем посерединi голову то на одне плече, то на друге й пильно, серйозно хитає нею.

– А як ви думаєте, пане докторе: Iнарак мiг це зробити?

Доктор Тiле охоче й швидко вiдповiдає:

– Можливо, можливо! А посвiдки нiякої не залишено? Нi? Гм! Як так, то сумнiвно. Бо, як вiдомо вашiй свiтлостi, Iнарак у таких випадках раз у раз лишає посвiдку. Звичайнi злодiї вже починають пiдробляти цi посвiдки й тим завдають Iнараковi багато клопоту, бо доводиться давати спростовання.

I доктор Тiле так добродушно й нiжно посмiхається, що вся справа з коронкою й сам Iнарак видаються простими, легкими й якимись собi хатнiми.

Ну, значить, так: доктор Тiле бере цю справу пiд свою особливу увагу, звiльняється вiд усiх iнших обов'язкiв, i до дому графа Елленберга-батька має бути якнайшвидше пiд виглядом нового льокая прийнятий один iз помiчникiв пана доктора. Сам же доктор (також якнайшвидше!) має обдивитися мiсце пропаду коронки.

– Але майте на увазi, панове сам пан президент Мертенс зацiкавлений цiєю справою. Ви розумiєте, що це значить? Отже, коронка мусить знайтися негайно и за всяку цiну!

Президент полiцiї на знак пошани й уваги витяiається сiрунко, а доктор Тiле, на мент устромивши у графа серйозний, пильний поiляд, нiжно й покiрно нахиляє гладко зачесану, довгасту голову.

Але коли доктор Тiле iде до себе додому, в поглядi йою вже немає нiжностi, хiба що часом крiзь заклопотанiсть раптом викришиться iскорка веселого гумору. I як тiльки входить до свойого кабiнету, обвiшаного всякими традицiйними, детективними трофеями й приладдям, то навiть iскорки зникають. Вiн зараз же хапає телефон, наставляє екран i телефонує. На екранi з'являється маленьке, обросле пiд вухами кудлатою шерстю личко в окулярах i, посмiхаючись, киває докторовi.

– Шпiндлере! Негайно екстрене зiбрання! Хоч невеличке, приватне, але негайне. Важна справа. Не пiзнiше, як через пiвгодини, буду у вас.

Голiвка мавпи пресерйозно ворушить губами, i в iелефонi чути гунявий голос:

– Голубчику детективе, ви, здається, замiсть злодiїв, повиннi розшукати наперед просто людську логiку: як же можна за такий строк..

– Ах, Шпiндлере, менi треба порадитись! Кого встигнете. Я зараз їду до вас. Бувайте!

Перед тим, який грим вибрати, доктор Тiле задумується: Клара любить без бороди, бiлявий, з невеличкими вусами. Але це негарно, маленькi та ще бiлявi вуса не зменшують розмiрiв проклятого носа. Краще темно-русий, з борi


Содержание:
 0  Сонячна машина : Володимир Вiнниченко  1  вы читаете: ЧАСТИНА ПЕРША : Володимир Вiнниченко
 2  ЧАСТИНА ДРУГА : Володимир Вiнниченко  3  ЧАСТИНА ТРЕТЯ : Володимир Вiнниченко
 4  Г" : Володимир Вiнниченко  5  ** : Володимир Вiнниченко



 




sitemap